Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

 – Альберт? – ошелешено запитала я.

Хлопець валявся на снігу, ледь дихаючи а з роздертого боку на землю стікала червона кров.

– Телепень! Що сталося? – злякано закричала я не контролюючи свій голос і кинулась до хлопця.

***

На землю опускалася ніч. Великий місяць на небосхилі, зорі...... І самотня, висока, худорлява дівоча фігура закутана у жупан, що поспішно крокує витоптаною тропою...... Руки у крові, що намертво примерзла до шкіри. На мене наляканими, але вже неживими очима поглядав вбитий мною ж заєць, якого я внесла до розбитого посеред лісу табору.

Вили на місяць вовки, відчуваючи запах крові…. злобно гарчали лиси, але наблизитися до людини вони чогось не наважувалися......

Я підійшла до вогнища, біля якого стояла одна-єдина палатка, занурена в морок нічного лісу. Вітер завивав, немов вовк десь у далечі, а віковічні дерева тихо стогнали під його натиском. Я постояла, прислухаючись до цього дикого хору природи, і відчула, як холод торкається моєї шкіри. Зітхнувши, я все ж таки увійшла до намету, де на шкурах, наче тінь між життям і смертю, лежав Альберт. Його тіло було нерухоме, лише слабке дихання нагадувало, що він ще тут, з нами, серед живих.

– Як ти? – запитала я, присідаючи поруч, намагаючись не торкнутися його, щоб не завдати ще більше болю.

 – Як картопляна моль... – хрипко відповів він, не відкриваючи очей.

Я ледь стримала усмішку. Навіть у такому стані він не міг обійтися без своїх дурнуватих жартів. Але я була серйозна.

 – Я серйозно! – злегка пнула його у бік, щоб привернути увагу.

 – Не дуже, – його рука ледь-ледь ворухнулася, і в той же момент на обличчі з’явилася гримаса болю.

 – Лежи рівно, – шикнула я, злісно, але з турботою. – і думати не смій про рухи.

Не послухавши, товариш таки спробував ворухнутися, але це лише призвело до ще одного глибокого стогону. Я склала руки на колінах і, зітхнувши, похитала головою.

 – Ох і проблемний ти... – я хлопнула себе по лобу, безсило дивлячись на нього – Де ж тільки взявся на мою голову? Лежи, а я піду тобі зайця пожарю.

 – Крові дай мені – не то пожартував, не то серйозно сказав Альберт.

Я на мить замислилася. А що, як допоможе? Але я вчасно зрозуміла жартівливий тон напівживого хлопця.

 – Та йди ти!

«Ех, якби не помер – злякано покосилася я на тіло, що наче мертве лежало на животі, місцями перемазане власною кров'ю і затягнуте у бинти. Лише важке дихання давало зрозуміти, що то ще жива істота – як він, придурок, примудрився?» – незрозуміла я, як по щоці скотилася сльозина, але закусивши губу я прийнялася знімати шкуру з зайця.

Чомусь згадалося, як він мене попрікав у моїй простуді….

«Мала, харе бацилами розкидуватися!» – кривив він свою аристократичну рожу.

А потім згадалися його дурні жарти:

«Ей, мала, знаєш Тихий океан? Для тебе заспокоїв!» – і це на людях з самою нахальною посмішкою.... Тоді дуже хотілося вбити його!

А тепер... Тепер цей хлопець, який колись здавався невразливим, лежав тут, майже віддавши свою душу богу. Я відчула, як мене пронизує страх: а раптом він і справді не виживе?...

Додумати мені не дали. Троє… хоча ні, п'ятеро вийшли з пітьми і напали. Тіло зреагувало швидше за мозок. Мій кинджал з неймовірною швидкістю проткнув руку найближчого з нападників, що невідомо як наблизився надто швидко. Почувся крик болю, а за чоловіка в дивній одежі вирішив помститися його побратим. Мить. Меч, що просвітів повз. Кувирок по снігу....

 Мене все ж таки зачепило. Лезо полоснуло по спині, розрізавши жупан, шкіряний жилет, сорочку, зачепило шкіру і на сніг впало декілька крапель моєї крові.

– От тварь.... – лайнулася я, прямо у польоті підхоплюючи лук і колчан з стрілами, що лежав у снігу поруч з сумкою, та вскочила на ноги.

Випрямилися. Боляче... Та дідько з ним, випускаю стріли. Натягти колчан на пояс просто не було часу. Вихоплюю декілька стріл, а інші розсипаються по землі, падаючи разом із шкіряним чохлом на ремінці у сніг.

Стони, лайка… Знач, попала! Ще декілька стріл, для профілактики, так кажучи, і сніг в очі.

Поки нападники корчилися від болю я одним рухом ноги засипала багаття снігом, схопила свою сумку із зброєю, швидко згребла до кучі стріли в перемішку зі снігом і побігла до намету.

Підхопивши нічого не зрозумівшого сонного Альберта під плечі, я потягла його подалі. Лише через декілька метрів в нічній тьмі я перехопила зраненого товариша зручніше, випрямивши його і закинувши його руку через плече. Благо, я була вища за хлопця, хоча й худіше, а отже тягти його в такому положенні було не так вже й проблематично.

– Русава, твою мати.... Ну ти як завжди! – ледь розбірливо пробубонів Альберт – з тобою і похворіти не можна…

 – За тобою гоняться? –  коротко вточнила я, не слухаючи обурених зойків.

 – Ммм.... Можливо – трохи подумавши сіплим голосом обізвався він.

 – Отже, тікаємо – підбила я підсумки

 – А намет, речі....? – не замовкав юнак

 – А що намет? Зброю я забрала, твоя при тобі, а за речами повернемося, якщо буде до чого повертатися. Життя важливіше

 – Я безсме… – хотів щось був сказати Альберт, але я його перебила:

 – Але все одно піти у той світ можеш – заперечила я – А я чисто фізично не зможу від п'ятьох нормальних вояк у відкритому бою вистояти

Альберт лиш тяжко зітхнув.

Була погоня. Але зіткнень більш не було

Я затягла хлопця у печеру, яка зустрілася на шляху. Вона не мала наскрізного виходу, а отже була зручною для оборони. На Альберта я не розраховувала. Хлопець ледь дихає, який з нього вояка? Головне аби не помер. Якщо треба буде, я кістми лягу, але захищу його. Як не крути, а мене він в образу ні разу не дав.

Скинувши жупан я постелила його на підлогу і вклала туди Альберта.

– Дура, одягни! – запротестував він