Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

У день поховання Антоніни Долі сонце раптом згадало, що воно дає тепло, тому щедро заливало вулицю Садову яскравим промінням. Люди не дуже раділи такому сонячному працелюбству напередодні Нового року. Із дахів капало, сніг змішався із землею і перетворився на брудну чвакотню, лід, не встигши розтанути, зверху вкрився тонким шаром води, від чого слизота стала ще небезпечнішою.

Вероніка, як завжди поспіхом, вибігала з дому. Вона прагнула ще позбутися деяких дрібних клопотів, пов’язаних із поминальною церемонією, які взяла на себе, аби допомогти подрузі. Але щойно жінка торкнулася дверної ручки, як щось м’яко потягнуло її за штанину. Вероніка обернулась і побачила Носика, який учепився зубами в джинси і спрямував на неї повний суму погляд.

— А ти молодець, — усміхнулася Вероніка й погладила цуценя, — навряд чи хтось зміг би піти від таких благальних оченят.

Жінка швидко повернулася на кухню, насипала цуцикові поїсти і, скориставшись моментом, доки песик був зайнятий своїм харчем, таки вислизнула з дому.

На вулиці вона наткнулася на Андрія, що цілеспрямовано йшов у її двір.

— Із самого ранку ти! — не стрималася Вероніка.

— Справді я!

— Я дуже поспішаю, чого ти хочеш?

— Он чого я хочу! — чоловік тицьнув пальцем на свій двір.

— Ти хочеш піти додому й дати мені спокій?

— Я хочу, щоб у мене нарешті знову з’явилися ворота.

— Що, просто зараз?! — жінка повільно відходила в бік Тетяниного будинку.

— Коли? — Андрій попрямував за нею.

— Не сьогодні. Мені треба допомогти Тані й…

— Мене це повинно хвилювати?

— Ти нестерпний! Гаразд, повернуся з поминок і перекину тобі гроші через «Приват24». І за матеріали, і за ремонт. Може, тоді ти відчепишся від мене.

— От як перекинеш, тоді й побачимо…

У Таниній оселі Вероніка щосили намагалася не заглибитись у вир смутку й печалі. Тетяні було дуже тяжко, але поруч із нею, окрім Вероніки, із самого ранку була Лідія Степанівна. Старенька весь час підтримувала Таню, щось тихо їй говорила. Вероніка навіть подумала, що бабці краще вдається втішати подругу, аніж їй самій.

Попрощатися з Антоніною Долею прийшло небагато людей. Окрім Лідії Степанівни, було ще кілька її подруг. Перед тим як тіло мали виносити з дому, з’явилися Антон із Софією.

Вероніка внутрішньо напружилася, очікуючи нового конфлікту брата й сестри, але Антон не удостоїв нікого навіть поглядом. Вони із дружиною кілька хвилин постояли біля тіла, опісля Антон швидко вийшов геть. Софія затрималася. Вона несміливо підійшла до Тані.

— Прийми мої співчуття, — тихо промовила вона.

Тетяна підняла голову, і з її погляду Вероніка відразу зрозуміла, що подруга анітрохи не вірить у щирість Софіїних слів.

— Ходімо, Соню, — Вероніка взяла дівчину під руку, бо боялася, що Тетяна зараз кинеться на неї, — я думаю, Таня цінує твої слова співчуття, — збрехала вона.

Жінці було шкода Софію. Вероніці здавалося, що доброта, терплячість і наївність дівчини зіграли з нею злий жарт.

Коли Вероніка провела Софію, чоловіки вже підняли труну й почали виносити її з дому. Несподівано до хати повернувся Антон.

— Я теж понесу, — промовив він спокійно, хоча всі, хто знав чоловіка, бачили, що у нього схвильований вигляд.

Один із чоловіків відступив: ніхто б не наважився відмовити синові в бажанні віднести тіло матері на катафалк.

Проводжати бабу Тоню в останню путь уже зібралося більше народу. Вероніка погано знала цих людей. Та зрештою їй було начхати, жінка непокоїлася за подругу. Але Таня перебувала в найбільш спокійному для такої ситуації стані. Усе завдяки Лідії Степанівні, що діяла на жінку, наче чарівні пігулки.

Відразу після катафалка, що повільно їхав вулицею, ішла Тетяна з бабою Лідою, трохи далі прямували Антон із Софією, потім ще купа не знайомих Вероніці людей. Сама вона йшла майже в самому кінці поминальної процесії, бо несла тяжкі пакунки з поминальним печивом та цукерками.

— Допомога потрібна? — до жінки підійшов Тарас.

— Я б не відмовилася, — усміхнулася Вероніка й віддала чоловікові половину своїх пакунків.

— Поглянь, скільки людей.

— Не думала, що Антоніна Йосипівна була така популярна.

— Я сумніваюся…

— А що ж тоді?

— Чекають на бенкет.

— А ти?

— А я що? Я вдома поїв.

Вероніка відповіла тихим сміхом на жарт чоловіка. Кілька