Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Цур. Тінь моя. — пирхнув Джордж.  

— Що?! — запрокинула я голову. «Цур» — це наше друге за значенням правило після «правила печива», й цих правил завжди всі дотримуються. — То мені, виходить, дістався багатоквартирний будинок? Чудово. Б’юсь об заклад, що там не працюватимуть ліфти.  

— Ну, ти легко подужаєш кілька маршів сходів, Люсі, — пробурмотів Локвуд.  

— А якщо    це виявиться двадцять перший поверх? І там   нагорі на мене    чекатиме, скажімо, Костогрім, а я буду така захекана, що не зможу з ним упоратись? Чи інакше — ліфт   усе-таки    працює, але саме в ньому й засів привид? Пам’ятаєте. що сталось із дівчиною з агенції «Сібрайт». коли вона застрягла в ліфті з привидами на корабельні Кенері? Самі черевики від неї й залишились!  

— Годі вже сердитись, — обірвав мене Локвуд. — Ти просто втомилась. Ми всі втомлені. Ти ж знаєш, що все буде гаразд.  

Ми знову замовкли. Я притулилась потилицею до подушок на канапі. Струмені води, що текли по шибці, скидались на вени, набряклі кров’ю.  

Стривайте, чому відразу «набряклі кров'ю»?.. Я, мабуть, і справді просто втомилась, як каже Локвуд...  

Локвуд... Примруживши очі, я спостерігала за ним крізь вії. Бачила його довгі ноги, легко перекинуті через поруччя крісла; обриси тіла, наполовину сховані під пожмаканою сорочкою. Обличчя він майже цілком прикрив долонею, та вона не ховала його міцного підборіддя й виразних вуст — зараз вони були трохи розтулені. Довгі пасма його темного волосся м'яко спадали на білий рукав сорочки...  

Цікаво, як йому вдається залишатись таким елегантним, п’ять годин поспіль проспавши в кріслі? Я не дуже люблю на- піводягнених людей — особливо Джорджа: таке видовище, кажуть, шкодить здоров’ю. Та Локвуд і тепер мав чудовий вигляд. У кімнаті було тепло й затишно. Мої вії змикались дедалі щільніше. Я поклала руку на своє срібне намисто, поволі покрутила його між пальцями...  

— Нам потрібен новий агент, — несподівано сказав Локвуд.  

Мої очі вмить розплющились. Я почула, як за моєю спиною Джордж упустив свій комікс.  

— Що?  

— Нам потрібен ще один агент. Щоб прикривати нас. Зрозуміло? Ми ж не можемо увесь час працювати поодинці.  

—У «Лавандовій хижі» ми працювали разом, — заперечила я.  

— Це був рідкісний випадок, — Локвуд відгорнув волосся з обличчя. —Тепер він навряд чи повториться. Погляньте-но: ми самі й так уже ледве даємо собі раду, еге ж?  

Джордж позіхнув.  

— Чому ти про це заговорив? — запитав він. потягнувся й штовхнув купу непрасованої білизни, що лежала в мене над головою. Звідти випали Джорджеві шорти й повільно, наче велетенська медуза, опустились на мій ніс.  

— Ось вам наочний приклад. — пояснив Локвуд. поки я трусила головою, намагаючись скинути шорти з себе. — Хтось із вас повинен випрасувати всю цю купу. А часу всім бракує.  

— «Хтось із нас»? — пирхнув Джордж. — Сам бери і прасуй!  

— Я? В мене ще більше клопоту, ніж у вас!  

Він мав рацію, саме так нам останнім часом і велося. За ніч ми натомлювались так, що на денну роботу просто не вистачало сил. Тому ми геть покинули всі хатні справи — і прибирання. і прасування. В будинку № 35 на Портленд-Роу панував безлад. У кухні, скажімо, немовби вибухнула соляна бомба. Навіть черепу склянці, який багато до чого звик, кепкував з того, в якому свинюшнику ми живемо.  

— Якщо ми візьмемо нового агента, — провадив Локвуд. — то зможемо виходити на роботу по черзі. А це означає, що кожного четвертого дня один з нас спокійно спатиме вночі, а вдень господарюватиме вдома. Я про це вже добре поміркував. І дійшов висновку, що іншого виходу в нас немає.  

Ми з Джорджем мовчали. Мені, наприклад, аж ніяк не хотілося нового колеги. Ба більше, від самої цієї думки мене просто-таки нудило. Незважаючи на всю нашу заклопотаність, мені