Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Ти певен? — нарешті запитала я. — А де ж спатиме твій новий агент?  

— Принаймні не на підлозі, — мовив Джордж. — Щоб не підхопити якої-небудь зарази.  

— Я теж не збираюся ділити з ним своє горище.  

—Він тут узагалі не   спатиме,    бовдури!—буркнув Локвуд. — Хіба це обов’язково — спати там, де працюєш? Нехай приходить на роботу вранці, а ввечері йде додому, як дев’яносто дев'ять відсотків людей!  

— А може, нам агент і не потрібен. — міркувала я далі. — Вистачить і простої помічниці, яка прибиратиме будинок. А з основною роботою ми впораємось і самі.  

— Я згоден з Люсі. — підхопив Джордж. знову беручи свій комікс. — Ми справді чудово працюємо разом. Не варто руйнувати нашу команду.  

— Гаразд, я ще подумаю, — погодився Локвуд.  

Проте Локвуд, зрозуміло, був надто заклопотаний, щоб морочити з цим собі голову, тож можна було сподіватися, що ця справа з місця так і не зрушить. І мене це, правду кажучи, тішило. Я працювала в агенції вже вісімнадцять місяців. Так, роботи в нас була сила-силенна, ми жили серед безладу, ми майже щоночі ризикували своїм життям. І все ж таки я була дуже щаслива.  

Чому? З трьох причин: по-перше, я раділа своїм колегам, по-друге — своїй новій самооцінці, а по-третє — відчиненим дверям.  

Агенція «Локвуд і К°» була унікальна. Не тільки через те, що найменша — лише три агенти, а й через те, що її власник і керівник   сам був    юним. Інші агенції наймали собі сотні підлітків (так, саме підлітків, бо лише діти спроможні відчувати привидів), однак керівниками завжди були дорослі, які не   під   ходили до будинків з привидами ближче, ніж на відстань крику. А Локвуд сам був головою агенції, яка бореться з духами. Він чудово орудував рапірою — кращого за нього фехтувальника я не бачила, — й мені було приємно працювати поруч із ним. Приємно в   багатьох    розуміннях. Мені подобалась його незалежна вдача. Він умів надихати колег, дивовижним чином поєднував у собі холодну незворушність і запальну відвагу. А таємничість лише надавала йому додаткових чарів.  

Локвуд нечасто ділився з нами своїми почуттями, бажаннями чи мотивами, тому за перший рік, прожитий у будинку на Портленд-Роу. я майже нічого не довідалась про його минуле. Загадкою для мене залишались його зниклі батьки, хоч на кожній стіні висіли речі з їхньої колекції. Яким чином Локвуд успадкував цей будинок і звідки взяв гроші на відкриття власної агенції, я теж не знала. Щоправда, це не мало для мене великого значення. Локвуда огортали таємниці — так само як його улюблене довге пальто, — й мені просто подобалося бути з ним поряд: я тоді відчувала, що відгомін цих таємниць огортає й мене саму.  

Отож сусідство з Локвудом робило мене щасливою. Що ж до Джорджа. то звикнути до нього мені було важче. Нечупарний. нечесаний, ущипливий, він славився на цілий Лондон своєю нехіттю до частого користування милом. Та попри це він був напрочуд розумний, безмежно допитливий і талановитий дослідник, чиї архівні пошуки не раз рятували нам життя. До того ж — і це найголовніше — він був без краю відданий своїм друзям, стати якими пощастило нам із Локвудом.  

Так. ми справді були найкращими друзями, які щиро вірять одне одному, та водночас кожен із нас міг вільно займатись тим. що найбільше було йому до душі. Скажімо. Джордж міг захоплено досліджувати причини Проблеми. Локвуд постійно турбувався про репутацію нашої агенції. А я? До переселення на Портленд-Роу я нічого не знала про свій Талант — чути голоси мертвих і часом навіть спілкуватися з ними. Однак робота в агенції «Локвуд і К°» надала мені змогу помалу вивчити цей Талант і показати, на що я врешті спроможна. Це розуміння своїх нових можливостей і стало другою причиною. з якої я почувалась такою щасливою цього похмурого листопадового ранку, коли за вікнами періщив дощ.  

А третя причина? Вже кілька місяців мене сердило те, що Локвуд так замикається в собі. Ми