Тетяна Брукс - Ожеледиця

проводитися антитерористичну операцію. Усім пропонуємо покинули місце проведення заходу. Увага!..»

— Що це, Лавре? Це вони нас терористами називають?

— Ну, розумієш, у якійсь мірі… Вірніше, з точки зору нинішнього уряду ми, як би це пом’якше сказати…

— А не треба, Лавре, м’якше, — долучився до розмови Антон. — Той пацюк загрався у президенти. Що, не можна піти по-хорошому? Накрався, сина свого мільярдером зробив — то й пішов би, і все б при ньому залишилося.

— Та він чи не він — яка різниця? — вибухнула Ліка. — Усі вони одним миром мазані! Ти думаєш, що прийде інший, хороший, чесний президент і не буде красти?

— Якщо так міркувати, то так і будемо в лайні жити, — пролунав спокійний, втомлений голос, і Ліка побачила сині, ні, волошкові очі, що дивилися на неї з нескінченною добротою. Вони були оточені промінчиками зморшок, які стали ще помітнішими через те, що в них засіла і ніяк не бажала вимиватися кіптява.

— Ти, красуне, не сиди на холодному. Тобі ще козаків народжувати. От відвоюємо неньку, побудуємо у своїй державі, що самі хочемо, а не те, що нам Москва нав’язує, тоді побачиш! Ти права, звичайно — поки що у владі брехливі крадії. Тому й піднявся народ. Ось тобі, дитино, молитовничок, — промінчиків-зморшок стало ще більше, і чоловік простягнув Ліці маленьку книжечку з пресвятою Богородицею на обкладинці, — помолися за прозріння і процвітання України. Я життя бачив, знаю, що кажу. Нам тут ще довго зимувати, — чоловік піднявся і повільно, накульгуючи, пішов геть.

Ліка прислухалася. Міцний, добре скроєний хлопець Саньок розповідав:

— Ми вже, було, потіснили беркутівців, але силовики почали стріляти з бойової зброї. Я не відразу зрозумів — тільки коли біля мене хлопець впав… Його забрали, але я бачив, що його відразу вбило. Ось тоді ми злякалися й відступили. Відійшли назад на Грушевського.

— На Кріпосному теж бійня була, — підтримав розповідь Санька худий, але жилавий Богдан. — Там людей навіть не заарештовували — добивали на місці, якщо вони лежали на землі. Я дивом звідти вирвався. Думаю, чоловік тридцять там залишилося.

— Кловський узвіз перекрили, і ми не вибралися б звідти, якби не Турок, — ділився пережитим Юрко, мимоволі вихваляючись красивим татуюванням через величезну дірку в рукаві куртки. Він не соромився сліз, які котилися із запалених очей чи то від сльозогінного газу, чи від скорботи за вбитим другом. — Це товариш мій. Ми в одному дворі росли, і в Афгані були разом. Я нічого зробити не міг. Він закричав: «Виводь! Веди людей!» Я повів. А коли озирнувся, побачив, що його троє беркутівців схопили. Спочатку били, а потім ніж у нього знайшли, відібрали і його ж ножем… В Афгані чужий ворог був, а тут свої! Як вони можуть? Своїх? Зовсім розуму не залишилося! Як Оксані сказати? Двоє дітей залишилось…

— Ходить легенда, що контрнаступ почався з пострілу дробовика, — вступив у розмову Ярослав — професорського виду високий чоловік років шістдесяти. Він кутався у рвану ковдру, бо одяг його був зовсім мокрий і сох над саморобною грубкою, зробленою з металевої бочки. — Спочатку вони на нас не йшли — лише кидали гранати. Потім водою поливали. Хтось керував нами, я навіть не знаю, хто. Кричали: «Лівий бік!» — і туди залпами летіло каміння. Ці виродки чомусь весь час перлися зліва — мабуть, стояло завдання до Будинку профспілок прорватися. З боку консерваторії атакували менше. Такий бій тривав кілька годин, а потім… почалася атака. Такі-от вони герої — з бойовою зброєю проти людей з палицями і камінчиками! Але у нас теж дещо було: мисливські рушниці, та й львів’яни дещо привезли — вони захопили десь склади зі зброєю. Тож ми теж по них стріляти почали, і вони стали тікати. Наші хлопці за інерцією за ними — а там снайпери…

Приблизно опівночі на Майдан прорвалася група беркутівців, чоловік тридцять. «Впере-е-е-д!» — закричав хтось і рвонув їм назустріч. Ліка впізнала голос Антона. Люди кинулися за ним. Силовиків притисли до барикади на Хрещатику і стали кидати у них все, що під руку потрапляло. Вони відступили, залишивши трьох своїх, яких горді майданівці взяли у полон.

Лавр більше не намагався відтягнути Антона від найгарячіших точок Майдану, куди той безперервно ліз. Зрозумів, що марно — Антон вирішив подорожче продати своє життя.

Весь Майдан горів. Його захисники підпалили все, що могло горіти, щоб підтримувати вогняне коло, яке заважало снайперам бачити цілі, але цього виявилося мало. Раптом усі побачили, як полум’я охоплює відбитий силовиками Будинок профспілок.

— Там Антон! Там поранені! — крикнув Лавр і кинувся у бік величезного вогнища розміром з багатоповерховий будинок. Усі, хто був поруч, кинулися за ним. Півночі рятували тих, кого можна було врятувати. Годині о третій все стихло. Будинок профспілок все ще горів, але було зрозуміло, що живих там уже не залишилося.

А наступного ранку обидві сторони конфлікту оголосили перемир’я.

— Добре перемир’я, — замість привітання кинув Антон, заглянувши у будиночок до друзів. — Воду ллють без зупинки… Мороз же!

— Може, погасити пожежу в Будинку профспілок хочуть? — пробурчав Лавр, ледве розліплюючи очі — він все ж примудрився поспати кілька годин. Ліка так і залишилася лежати ниць. Вона ризикнула і залізла на матрац до Лавра — тепліше все-таки.

— Так вони ж не на будинок ллють, на людей… Вже навіть не водомети використовують.

— А що?

— Пожежні рукави від готелю «Україна» протягнули… Запам’ятай мої слова, Лавре: від цієї влади завжди слід чекати підступу. Якщо мова зайшла про перемир’я — чекай трупів…

— Я взагалі не розумію, навіщо все це треба? — різко відповів Ботан. — Двадцять перше століття — що, не можна все вирішити дипломатичним шляхом?

— Наївний ти… Хто ж тобі від влади й від годівниці добровільно відмовиться?

— Ну, як… От в Америці…

— Ото ж бо й воно, Лаврику! Тут тобі не Америка!

— Але ти той… Все одно побережи себе. Не лізь у саме пекло, добре? Я не хочу друга втратити.

Перемир’я

— Агов! Ви там живі? — знайомий, але не відразу впізнаваний голос гукнув трійцю на перший погляд абсолютно різних, але чимось дуже схожих між собою людей.

— Олександре Івановичу? — першою впізнала Борейко Ліка.

— Що ви тут…? — почав Антон, та відразу осікся.

— А ти ж думав, що я дозволю цим ублюдками убити мого головного підозрюваного? — відшив схожий на одну із залізних бочок, у яких люди палили шини, слідчий. Він озирнувся навколо, хитнув головою, розганяючи прилиплі до неї чорні думки, і раптом широко посміхнувся. — А у