Аграфена Осіння - Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння

Або не раз мріяв про це. Ось і зараз його пальці легенько погладжували мою руку, наче це було для нього звичайною справою. І мені це починало подобатися.

Весь цей час Амалія та Дерік продовжували стояти на церковному ґанку, а батьки хлопця – внизу. Усі чекали, яке рішення ухвалить Кордевідіон Тарлійський. Нарешті він підвівся, зняв мене з воза, і ми пішли до тих, хто чекав королівського вироку.

– Грейтіс Деріон, за напад на Талію Тарлійську ти заслуговуєш на смерть, – голосно почав Кордевідіон, щоб усі чули. – Але зважаючи на те, що Королеві Тарлійській шкоди не було заподіяно, і вона сама тебе прощає, я вирішую не позбавляти тебе життя. Проте старостою ти більше не будеш. Тебе призначено було на цю посаду, щоб ти допомагав вирішувати проблеми мешканців села, а ти, як видно, розв'язуєш свої власні проблеми за їх рахунок. Тож сьогодні ж підготуєш всі необхідні звітні книги і передаси їх Леонарду не пізніше, ніж завтра ввечері.

У натовпі хтось охнув. Всі подивилися на чоловіка, який почервонів від такої уваги. Я впізнала його як одного з давніх каменерубів.

– Для передачі прийдете обоє до королівської канцелярії. Всім зрозуміло? До речі, рішення щодо шлюбу Амалії та Дерека прийняв я, тому обговоренню не підлягає.

Отримавши підтвердження, що все зрозуміло, мій чоловік повернувся до мене і сказав:

– А нам час додому.

– Послухай, Дін, – я не знала, як пояснити те, що мене турбує, – ти поглянь на матір Деріка, вона ж дівчинці життя не дасть, це та ще горгона.

– І мене це має хвилювати?

Я уважно подивилася на чоловіка, а потім сказала:

 – Ні, не має. Але це хвилює мене, – і, повернувшись до нього спиною, пішла до молодих. 

Без мого втручання вони, мабуть, ніколи б не стали нареченими, тому я відчувала відповідальність за новостворену сім'ю. Вони так і не наважилися зійти з церковного ґанку. Я підійшла до сходів і голосно покликала:

 – Амалія! Ти збираєшся спускатись? Скільки вже можна чекати?

Дівчина здригнулася від несподіванки і, вислизнувши з-за спини коханого, кинулася до мене.

 – Та не біжи так, я все одно вже чекаю, – пригальмувала я її. 

Коли Амалія зупинилася переді мною, позаду неї зразу ж з'явився її законний чоловік. А може, він не такий безнадійний, як мені здалося спершу?

 – Амалія та Дерік! – почала я урочисту промову. – Вітаю вас з одруженням і хочу подарувати вам дещо, – знявши з шиї ажурне кольє, яке мені подарував Вітюша на день народження, подала його Деріку. – Одягни це своїй дружині.

 Амалія від захоплення навіть подих затаїла і від повноти почуттів мало не притиснула до грудей весільний букет. Я ледве втримала її від такого необачного кроку. Вона кинула на мене вдячний погляд і спитала:

– Як я можу віддячити вам за вашу доброту, пані? 

На її очах з'явилися сльози. Саме цього питання я й чекала. Озирнулася на матусю лицаря, от бісова баба! Вона дивилася на невістку так, ніби готова була зжерти її живцем. А я тим самим гучним голосом, як і раніше, продовжила:

– Якщо ти не проти, я б хотіла стати хрещеною матір'ю вашого первістка.

– Я буду дуже щаслива! – вигукнула Амалія.

– Ну, тоді я впевнена, що ми станемо добрими знайомими і часто бачитимемося,– сказала я весело, дивлячись не на дівчину, а на її свекруху. 

Та перестала свердлити очима небажану невістку і глянула на мене. А я зробила останній постріл: 

– А за тих, кого я вважаю друзями, я можу і горло перегризти.

Від моїх слів достойна дама так відсахнулася, наче я вже клацнула зубами біля її шиї. Помахавши Амалії на прощання рукою, пішла до чоловіка:

– Ну що, додому?

Дін

Кордевідіон Тарлійський ніколи раніше так не розважався. Його маленька дружина перевернула все село догори дригом. Спершу він планував організувати весілля за всіма традиціями – одягнути наречену в вбрання гідне королеви, запросити гостей, привезти батьків. Але як тільки вона потрапила Діну в руки, він передумав.

Йому просто вкрай необхідно було, щоб дівчина стала його дружиною вже сьогодні. Він одразу зрозумів, що його перше враження про неї було абсолютно правильним – його обрана була саме такою, якою він її уявляв і хотів. 

Дівчина була світлою, як яскравий промінь сонця, і рвучкою, як весняний вітерець. А також досить впевненою в собі та сміливою. Тому під час підготовки до весілля цілком могла кілька разів утекти, а Дін не хотів марнувати час на її пошуки. 

Як тільки Кордевідіон знову виявив, де ховається сім’я Вертон, то чомусь був упевнений, що цього разу обмін дівчат точно відбудеться. Тож священника негайно повідомили про майбутню подію. Обручки були доставлені до церкви ювеліром, який мав чекати в селі на випадок, якщо кільце не підійде. Та й замовлення мав доставити.

Тільки-но портал переніс їх, Кордевідіон не втримався і вирішив ближче розглянути свою наречену та оцінити її ставлення до себе. Спершу він намагався збентежити її, але це йому не вдалося.

Замість того, щоб зніяковіти, дівчина розсердилася. Коли чоловік кілька разів намагався залякати її, вона лякалася, але лише на кілька хвилин, а потім знову висловлювала свою думку. 

Навіть ще не знаючи, що її суспільне становище змінилося, дружина показала себе справжньою королевою, здатною дбати про своїх підданих і не соромитися проявляти цю турботу.

Сам Дін ніколи б і не подумав влаштовувати весілля Амалії та Деріка, а його дружина одразу зрозуміла, що закоханим потрібна допомога. До того ж через це весілля з'ясувалося, що тут призначено зовсім невідповідного старосту, якого люди ненавиділи, але боялися скаржитися на нього, щоб не стало ще гірше. Король на свій сором цього не знав.

А ось ця мала не побоялася стати на шляху чоловіка втричі ширшого за неї, та ще й уклала його одним рухом витонченої ніжки! Дін навіть не встиг зрозуміти, що сталося, як Грейтіс вже лежав на землі.