Ірина Скрипник - Вʼячеслав, Ірина Скрипник

Богдан мовчки почав махати із одного боку в інший, вибираючи зачіску, фігуру, колір очей… Його рухи були механічними, наче він просто виконував завдання, не усвідомлюючи, що робить. І зрештою, за півгодини, коли всі параметри були обрані, на нього дивилася вона — точна копія його коханої.

——— Все ж таки, в нього поїхав дах, — схопився Максим за голову. — Треба дзвонити його батьку. 

——— Олександру Володимировичу? — підійшла до нього Ніка. — Але навіщо?

——— А ти хіба не бачиш? — показав Максим рукою на Богдана, який просто стояв біля голограми і не рухався. — Йому потрібна допомога. Справжня допомога спеціалістів! Ми лише робимо йому гірше.

Ці слова були для Ніки, як удар. Вона не хотіла вірити, що це правда. Сподівалась, що вони можуть знайти інший спосіб допомогти Богдану, не звертаючись до радикальних заходів. Тому підбігла до Максима і зняла з нього розумні окуляри. Руки тремтіли. Серце билося з шаленою швидкістю. В її очах був страх, що це рішення може зруйнувати все, що залишилося. Вона знала, що кожен їхній крок може стати фатальним, але не могла зупинитися, не спробувавши. 

——— Прошу, не розповідай нікому нічого. Дай йому шанс. Він ще оговтається, — її голос був наповнений відчаєм і надією. 

Вона знала, що просить неможливого, але не бачила іншого виходу. Сподівалася, що Максим зможе зрозуміти її і піде назустріч. В її очах блищали сльози, що підступали до горла. Душа наче розривалась на шматки, але вона не могла здатися.

Максим замовк, дивлячись у її очі, повні сліз. Він бачив перед собою жінку, яка була готова боротися до останнього. Він розумів, що вона просить неможливого, що вони лише затягують невідворотне, але відчував страх, що може втратити не тільки Богдана, але й Ніку. 

——— А якщо ні? — наповнився вмить голос Максима відчаєм, який він намагався приховати. — Якщо він вирішить скоротити собі віку? Ти про це подумала? 

Ніка тільки опустила голову. Її руки міцно стиснули окуляри, які вона не поспішала віддавати назад. Замість цього прошепотіла:

——— Я подбаю про нього. Я допоможу йому відновитись, — ці слова були її обіцянкою, її клятвою, яку вона дала собі. 

Вона знала, що це буде важко, що вона піде на великий ризик, але була готова до цього. Її любов до Богдана була сильнішою за страх, і вона не могла дозволити йому зникнути в темряві.

——— Ти не розумієш, про що кажеш… 

——— Це ти не розумієш! — вигукнула Ніка. — Я кохаю його! Я хочу йому допомогти повернутись до життя!

Здавалося, вона дійсно була готова боротися за Богдана, навіть якщо це означало йти проти всіх. І Максим на мить завмер, дивлячись на неї. Його серце билося швидко. Усередині наростав розпач. Він бачив, що Ніка готова піти на все, але це ще більше його лякало. Було відчуття, ніби стояв на краю прірви, але не міг знайти спосіб запобігти падінню. 

Тому він махнув рукою і пішов геть, залишивши їх двох наодинці. Його кроки були важкими, і кожен крок віддавався болем у грудях.

Ніка дивилася йому вслід, відчуваючи, як у ній змішувались почуття полегшення і страху. Вона була готова взяти відповідальність на себе. Тож підійшла до Богдана ближче і обережно взяла з його рук консоль. Її рухи були м'якими, майже ніжними. Вона бачила, як він дивиться на голограму, і відчувала, як його біль проникав в її серце.

——— Давай створимо тобі іншого персонажа, гаразд? — спробувала посміхнутись, стримуючи сльози, які підступали до її очей. 

З того дня минуло пʼять років…

Богдан зняв окуляри і ліг на своє ліжко, розправивши руки в різні боки. Закрив очі, намагаючись зібрати всі думки до купи. Прагнув зосередитися і заспокоїтися, але це було важко. Кожна спроба знайти внутрішню гармонію закінчувалася новим вибухом тривоги.

Ще й пролунав дзвінок у двері. Звук був несподіваним і різким. Він пронизав тишу кімнати, наче грім серед ясного неба. 

Богдан здригнувся. Він знав, хто це може бути, і від цього знання його тривога тільки посилилася. Але все ж відкрив двері, наче підкоряючись невидимій силі.

Відразу ж побачив свого батька, який стояв перед ним з серйозним виразом обличчя. Трохи далі стояли ще двоє міцних чоловіків. Їхні обличчя були непроникними, наче вони тільки і чекали команди діяти. 

——— Ну, і до якої психлікарні ви вирішили мене відправити? — запитав Богдан.

Він дивився на батька, намагаючись зрозуміти його наміри. Його погляд був напруженим і допитливим. Кожна мить цього мовчазного діалогу між ними була наповнена невидимою боротьбою. Богдан намагався вчитатися в обличчя старого, наче шукав у зморшках його обличчя якісь відповіді. Кожна складка на обличчі батька, кожен рух його брів або губ здавалися йому важливими, і Богдан вловлював кожну деталь, сподіваючись на щось, що зможе розвіяти його підозри.

Але замість цього він бачив лише серйозність і непохитність. Ця залізна рішучість у погляді батька, яка не давала жодних шансів на компроміс, лише більше підживлювала його тривогу. Він відчував, як ця напруга між ними зростає, як все його єство протестує проти того, що батько намагався йому нав’язати.

——— Ти все неправильно зрозумів, — почав пояснювати батько.

Він встав між дверима і сином, намагаючись створити фізичну перешкоду. Його погляд був непохитним, але водночас у ньому читався біль. Голос же був спокійним. Хоча йому було важко знайти правильні слова, які могли б донести до сина його наміри. Слова так і застрягали у нього в горлі. Кожне слово ставало важчим, ніж попереднє. Але він змушував себе продовжувати:

——— Там буде багато корисної їжі, необхідні тобі ліки, щоб ти міг відновити свою нервову систему та налагодити режим сну, групові заняття, прогулянки на свіжому повітрі…

Він намагався показати Богдану, що це місце не є тим, чим йому здається. От тільки Богдан відчував, як його гнів наростав з кожним словом батька. Його руки почали тремтіти від напруги. Він ледве стримував себе, щоб не вибухнути.