Ірина Скрипник - Вʼячеслав, Ірина Скрипник

——— Ні, — миттєво відповіла вона. 

Вона знову спробувала відвернутись, але він взяв її за руку і подивився їй прямо в очі. Його погляд був пронизливим, і вона не могла уникнути його проникливих очей.

——— Мамо, що ти намагаєшся приховати від мене?

Його голос був наповнений напругою і тривогою. Він відчував, що вона щось знала, але не хотіла чомусь говорити.

——— Нічого, — опустила очі і знову потяглася за хусткою.

Її руки тремтіли. Вона не могла дивитися йому в очі, відчуваючи, як її серце стискається від важких думок. Та він її не відпускав і продовжував пильно дивитись в очі. Вона здалась:

——— Просто ти більше не будеш грати. Максим домовився з твоїм батьком, щоб той забрав тебе прямо з церемонії до одного лікувального закладу. Я мала затримати тебе до його приїзду.

Тільки після цього Богдан відпустив її руку. Його обличчя вмить змінилося від здивування до люті. Руки почали тремтіти від гніву.

——— То ось, чому він так наполягав, щоб я був вчасно!

Богдан відчував себе зрадженим і обдуреним. Він не міг повірити, що від нього відвернулись ті, кому він міг ще хоч якось довіряти. Ще й обʼєднались за його спиною! І заради чого? Щоб змусити його кинути гру? Те єдине, завдяки чому він ще хоч якось тримався? Хіба це можна вважати шкідливою звичкою? Він не палить. Не пиячить. Не купує підозрілі речовини. Все, що йому потрібно, — просто гра, в якій він може мати своє ідеальне життя. Гра, в світі якої ніхто ніколи не загине і не залише його одного. Гра, в якій він здатен відчувати ще хоч якісь емоції. І за ці емоції він навіть згоден платити, аби тільки вони ніколи не закінчувались. Байдуже скільки! Продасть квартиру, якщо треба буде. Все одно самому жити в ній йому не хочеться. 

З грудей вирвався істеричний сміх. Богдан засміявся так голосно, що всі присутні відвернулися і подивились на нього. Його сміх був різким, незвично гучним, наповненим гіркотою і якимось болем, суть якого міг зрозуміти тільки він сам. Це був сміх, що межував із відчаєм, сміх, який не мав нічого спільного з радістю чи щастям. Емоції переповнювали його, вируючи в душі, як ураган.

Він довго сміявся, не зважаючи на здивовані погляди гостей, поки не зустрівся із суворим, серйозним поглядом Максима. Цей погляд наче прохолов його і змусив замовкнути.

——— Пробачте, можете продовжувати, — нарешті вимовив Богдан, показавши рукою на робітницю РАЦСу. — Більше я вам не заважатиму.

Робітниця з недовірою глянула на нього. Її очі на мить затрималися на Богдані, наче вона намагалася зрозуміти, що відбувається в його голові. Але все ж продовжила читати текст, намагаючись повернути атмосферу свята до зали. Її голос був спокійним і урочистим, як і годиться для таких церемоній. Але всі присутні все одно відчували напругу, що продовжувала висіти у повітрі. Тільки її слова лунали в просторі, заповнюючи залу своїм звучанням:

——— Цей день виділяється серед усіх інших, як перша червона вишенька на зеленому дереві, і назавжди залишиться в памʼяті всіх тих, хто зміг сьогодні приєднатися до вашого свята. Тому якщо ви хочете щось сказати одне одному, — вона показала рукою на нареченого, а потім на наречену, запрошуючи їх висловити свої почуття, — зробіть це тут і прямо зараз.

Ці слова знову повернули увагу гостей до молодят, а напруга, що зависла в повітрі, почала трохи вщухати. Проте мати Богдана не могла позбутися передчуття, що щось не так. Вона відчувала, наче щось стискалося всередині. Страх переповнював її серце. І раптом, ніби відчувши щось страшне, вона схопила свого сина за руку.

——— Куди ти зібрався?

Її голос був наповнений тривогою. Пальці міцно стискали його руку, наче це був єдиний спосіб утримати сина від того, що він збирався зробити. Відчай заполонив її серце. Пальці білили від напруги, але вона не могла змусити себе послабити хватку, навіть на мить.

Її очі, повні сліз, зустріли його погляд. У них було так багато емоцій: мольба, страх, біль і безпорадність. Це був погляд матері, яка боялася втратити своє дитя, погляд, в якому відчувалася вся глибина її відчаю. Вона благала його, навіть не словами, а самим своїм поглядом, не робити того, що він задумав. 

——— Вибач, мамо, — впевнено прибрав Богдан її руку. — Але до психлікарні я поки що не збираюсь. Мені не потрібна допомога.

Ці слова розбили її серце на мільйон маленьких шматочків. Вона знала, що більше нічого не зможе зробити. Богдан відвернувся від неї, залишивши її. Губи ледь помітно тремтіли, а серце стискалося від болю і усвідомлення того, що вона вже втратила свого єдиного сина. Це сталося не сьогодні, і навіть не вчора. Вона втратила Богдана значно раніше, коли залишила його самого на кладовищі. 

В день похорону вона була спустошена і не могла знайти в собі сил залишитися поруч із ним, хоча він найбільше за все тоді потребував чиєїсь підтримки. Замість цього просидів біля могили кілька годин один, відмовляючись прийняти того, що сталося. А наступного ранку приїхала Ніка…

Коли вона побачила Богдана самого на могилі своєї сестри, її серце стислося від болю. Вона спробувала з ним заговорити, але Богдан мовчав. Взагалі не реагував на неї, наче був десь у зовсім іншому світі, віддаленому від реальності. Погляд був порожнім, як у мерця. Тоді вона набрала Максима і сказала лише одну фразу:

——— Схоже, у нас нова проблема.

Максим приїхав швидко. Вони довго думали, як вивести Богдана з цього стану, але всі їхні спроби не давали жодного результату. Рішенням проблеми несподівано виявилась віртуальна гра, яка вийшла на ринок трохи пізніше. 

Ніка поклала Богдану в руку PlayStation і увімкнула «Outside our world”, сподіваючись, що це допоможе йому знайти хоча б маленьку нитку, яка поверне його до життя. Перед очима Богдана відразу ж зʼявилась голограма майбутнього персонажа. 

Яскраві кольори, рухливі елементи, світ, що здавався реальнішим за все, що оточувало його в той момент.