Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

Варто віддати належне, що селяни, що не втекли після смертельної блискавки, на рядовий телекінез навіть вухом не повели. З шанобливим поклоном узявши свиток, що приплив до нього, Гуго розгорнув папір і почав старанно читати, ворушачи губами і ледь чутно бурмочучи собі під ніс.

– Ну, здається, і справді ви наш граф, – промовив Гуго і простягнув назад сувій, попередньо його ретельно обнюхавши.

– Це ще що за тваринна дикість?! – Зневажливо скривив губи Д'Альбон. – І не граф, а барон, невіглас! В деяких місцях за такі помилки у зверненні до знаті страчують!

– Можливо, але я точно не планую цього робити. – Доброзичливо, але твердо заявив Грегор Грейткіллс і помахом руки повернув собі королівський папір. – Тим паче, що колись, за своєю територією та інфраструктурою, ця місцевість була саме графством… Отже, любий Гуго, будь ласкавий, супроводи мене та мого учня до маєтку.

– Учня, мілорде?.. – Здивовано перепитав мисливець.

– Так, забув повністю представитися. Я – ваш новий сеньйор, Архімаг Землі, барон Грегор Грейткіллс, а це – мій учень, Вищий Магістр Повітря Його сіятельство віконт Леон Д'Альбон.

– Мати ж мою з лісу та на багаття... – Пробурмотів хтось із натовпу селян у повній тиші. Потім уже пролунав гуркіт від падіння на землю зброї та хліба з сіллю (що особисто Леон Д'Альбон вважав поганим знаком). Натовп шанобливо схилив голови і жваво звільнив дорогу так, щоб повз них зміг проїхати кінний вершник. Що, власне, і зробили маги у супроводі нового старости Гуго, котрий спішно пішов поруч.

– Ви вже не гнівіться, Ваша Високомагічність, нам-то, звичайно, жодна зараза словом не обмовилася, що такий серйозний сеньйор у нас днями з'явиться. Ми б тоді, звісно, ретельніше підготувалися б.

– Та ви й так, загалом, у курсі подій бути стараєтесь, судячи з того, як нас зустріли. – Хмикнув геомант.

На що Гуго пробурчав щось вибачливо-нерозбірливе і заткнувся. Тим не менш, Архімаг все ще жадав спілкування.

– Так, ми, мабуть, трохи змінимо план. Відведи нас, шановний, спочатку до хатини вашої знахарки. Перекинуся словами з колегою, так би мовити.

– Бароне, ви такі впевнені, що у цих кметів, у цьому... селищі є хоча б якийсь, хоч поганісінький маг?..

– О так, віконте, я певен. По-перше – хтось їх попередив про наше прибуття. А по-друге – я прямо відчуваю її увагу.

– Стеження? Але я нічого не відчуваю!

– О, це дуже слабка, примітивна магія, споріднена з магією Землі. Дає чаклунові дуже мало інформації, але й виявити такий тип шпигунства майже неможливо.

– Шаманізм та магія Природи?.. – Подався у сідлі вперед Вищий Магістр. – Як цікаво.

– Дуже схоже, так. Однак це лише мої припущення, скоро дізнаємося істину.

Кінні маги, які супроводжувалися почесним ескортом у вигляді натовпу громадян баронства сумнівного вигляду, їхали вуличками села. Всі будинки в селі, вибудовані по обидва боки, зважаючи на все, головної дороги поселення, були зроблені добротними і дуже високими. Хоч будівлі й мали по одному надземному поверху, але, як здалося Леону, висота стель була ніяк не менше трьох метрів. У дворах переважно росли якісь кущики. Жодних полін на зиму, або сіна для худоби ніде видно не було. Втім, як і самої худоби. Взагалі вулиці села були дуже чистими, наче жодних коней з їхніми яблуками та корів із їх «млинами» тут ніколи не ходило. Єдиною згадкою про хоч якихось представників тваринного світу став запах псини, який чуйний ніс Вищого Магістра вловив біля одного з дворів. Ще там, просто у дворі, боролися один з одним два хлопчики, років тринадцяти на вигляд, явно брати. Але потужна, широка в плечах та по-своєму прекрасна жінка, що вибігла на подвір'я,  двома лагідними стусанами загнала пацанів, що розревілися, в будинок. Потім, зиркнувши на процесію, що проїжджала, кивнула Гуго – і зникла в будівлі сама.

– Твоя дружина, шановний? – Запитав, не особливо цікавлячись відповіддю, віконт.

– Моя… хто?.. – Чомусь зніяковів, ставши червоним, як рак, Гуго. – О, ні, це Бруна Вдовиця. Без чоловіка живе, дітей сама вирощує…

– Давно без чоловіка? – Уточнив із кам'яним обличчям Грегор. – Чи це його зараз перед селом вітер розвіює?

– Ні, що ви, ваш благородіє, куди там убогому Фліпу до Бруни! Вона б його миттю…

– Якщо відчуття не обманюють, ми прибули, любий Гуго? – Уточнив у супроводжуючого мисливця Грегор. Всі інші члени «делегації», випарувалися хто куди так ненав'язливо, що віконта Д'Альбон, у свою чергу, навіть трохи покоробила така швидкість і непримітність.

– Їй богу, село головорізів...

– Так, ваш благородіє, тут і живе Ларинда-травниця.

– Отакої. Тут і захотіли б ми – мимо не пройшли. – Посміхнувся Грегор.

Все тому, що хатина, яка стояла у самому західному краю села, відчутно була предметом здорового побоювання місцевих жителів. Бо звична схема щільного розташування будинків тут давала збій. Найближча до травниці пара будинків стояла метрів за двадцять від хати відьми і виглядала ще потужнішою, ніж інші, а ще була чомусь обнесена двометровим частоколом. І цей частокол досить красномовно був спрямований в бік обителі місцевої знахарки, а також вздовж вузенької стежки, що вела до її житла.