Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

– В ім'я Небес, тут живе одна-єдина жінка чи зграя розлючених ведмедів?! – Поцікавився віконт, здивовано свиснувши.

– Прошу пробачити мені, Ваше сіятельство, якщо прогнівили чимось, але Ларинда буває часом переборщить зі своїм відваром із водоростей Чорних Боліт і наших місцевих грибів. У такі дні нам і з ведмедями під боком спокійніше було б…

– Ось воно що… – Простягнув Грегор.

– І тут гриби! – Знову порівнявся кольором із весняною травою Д'Альбон.

– Що ж, подивимося на вашу знамениту травницю, шановні! – Сказав Грегор, уже стоячи на землі. А фіто-кінь під ним тактовно вріс у місцевий ґрунт, ніби ніколи й не існував.

– Заради Небес! — З досадою скрикнув Леон Д'Альбон, поспіхом зістрибуючи зі свого коня. – А ви збиралися попередити мене, Ваше Високомагічність, що ваші коні зникають просто під вершниками?!

– Ваш би не зник, віконте. Що ж я, садист якийсь? А мені мій поки що без потреби. Але якщо ви самі злізли…

– Що?.. Але заждіть! – Проте було пізно. Скакун віконта теж поріднився зі своєю Матір'ю-Землею, ставши частиною місцевої галявини. – Чудово. Сподіваюся, у вас у планах немає пішого обходу ваших володінь, майстре Грейткіллс? У такому разі, я вже краще літатиму слідом за вами…

– Було б смішно, – ввічливо посміхнувся Архімаг, – зачекайте, будь ласка, тут. Я скоро повернусь. Бо мені здається поганим тоном ввалюватися натовпом чоловіків у гості до самотньої жінки.

А жінка, зважаючи на все, справді була самотня. Бо упорядковувати двір, виметати з нього купу кісток тварин, розкиданих тут і там, а також знімати черепи, насаджені на кривий частокіл паркану, було вочевидь не заради кого. Зовсім себе запустила травниця.

– Гарне зауваження, – вимушено промовив Леон, – зачекаю вас тут. Але майте на увазі, майстре Грейткіллс, не подобається мені це місце.

– І я зачекаю, ваше благородіє! – Радісно закивав Гуго, на що Леон красномовно закотив очі. – А місце у нас нормальне, і Ларинда, загалом, непогана баба. Запальна тільки…

– Я бачу, дякую. Але хто я такий, щоб її засуджувати? – Знизав плечима геомант і попрямував у бік дверей похмурої хатини.

– Чую щось… знайоме, але не розумію, що. – Долинув до розуму Грегора стривожений посил від Хісс.

– Не переймайся, я теж чую. – Подумки хмикнув Грегор. – І сказати, що я здивований – це нічого не сказати.