Олена Зацепіліна - Коли в тебе є персональний ангел, Олена Зацепіліна

- Які накази! Я так тебе люблю, хіба я можу тобі наказувати?

- Можеш і повинна. Бачу, ти відвикла бути панною, настав час згадувати як це.

- О, повчання від мудрого вчителя! Справді відвикла. Тоді мій наказ: розкажи, як тобі живеться в цій дірі.

Останні слова викликають загальний сміх. Влаштовуємося навколо столу, і старий слуга ділиться історіями.

Багато чого розповів Бенс. Чим більше він розповідав, тим сумніше мені ставало, тим більше міцніла впевненість у своїх намірах. Поглянувши на Ніка, я зрозуміла, що він відчував те саме.

Доки ми мирно розмовляли, до Бенса встигли навідатися молочниця, крамарка, що продавала домашній посуд, сусід. Ми розуміємо, що гості ці приходять з єдиною метою: дізнатися, хто відвідав старого. Не зміг не вшанувати нас своїм візитом і помічник мера.

- Принесла нелегка, - бурчить Бенс, дивлячись у щілину віконниці, і з небажанням іде відчиняти двері. - Будьте з ним дуже обережні і поводьтеся природно.

- Добрий день, шановний пане. Чим зобов'язаний?

- Хотів поговорити про міське свято, яке скоро відбудеться, адже, як колишній палацовий камердинер, ти знайомий з організацією пишних свят, але бачу в тебе гості.

- Моя небога з чоловіком, - показуючи на нас рукою, відповідає Бенс.

На цих словах я давлюся молоком, яке п'ю і починаю кашляти.

- Що ти, кохана, акуратніша, – підначує мене «чоловік».

Я кашляю ще сильніше, викликаючи у Ніка лукаву посмішку. Ах, ти бісеня! Буде тобі!   

- Що ж ви так рідко відвідуєте дядечка? – продовжує розмову гість.

- Живемо далеко, – коротко повідомляє Нік.

Але тут я втручаюся.

- Вирішили відвідати родича, поки це ще можливо, адже скоро виросте мій живіт і пересуватися на далекі відстані не зможу.

Настає черга Ніка кашляти. Ага! Отримуй!

Бенс несхвально махає головою, ніби кажучи: «Діти, що з них візьмеш?».

- Щаслива подія на вас чекає. Вітаю. Так ви до нас ненадовго, адже дитина має народитися..? - Запитує помічник мера і оглядає мій абсолютно плоский живіт.

- Через шість місяців, – відповідає «чоловік», обійшовши стіл і кладучи мені руку на плече.

– Ага. Гаразд, будеш вільний, Бенсе, заглянь у міську ратушу.

– Неодмінно. До побачення! - поспішає випровадити непроханого візитера господар.

- Ви жартуєте з вогнем, міледі! - Звертається він до мене після того, як відвідувач пішов. - Будьте, заради всього святого, серйознішими.

- Добре, Бенсе, обіцяю. Це справді було безглуздо з нашого боку.

– Ми привернули вже й так достатньо уваги, треба йти, – вступає в розмову Нік. - Бенсе, у тебе є людина, якій ти можеш довіряти, і яка допоможе продати місцевим карбувальникам золото.

- Є.

- Тоді проведи мене до нього. Аделіно, відпочинь трохи, на нас очікує далекий похід.

Старий і Нік йдуть. Мені нічого не залишається, як сидіти та чекати.

Від нудьги вивчаю хату. Екскурсія коротка, оскільки складається всього з одного приміщення. Дуже скромне житло: кам'яне вогнище біля стіни, дерев'яний стіл з двома лавками посеред кімнати, ліжко в кутку, кілька грубо зроблених скриньок, деяке домашнє начиння в ящиках. Еге ж, не до такого звик Бенс, живучи у замку!

Біля вогнища помічаю дощате крісло, вкрите шкірою ведмедя, яке здається мені досить затишним. Підійшовши ближче, помічаю на ньому вишиту золотими та срібними нитками подушку. Впізнаю її. Вона з моїх палат у замку і була подарована дружиною Бенса. Ця подушка – нагадування про колишню розкіш, про мій втрачений будинок, моє викрадене Кастором життя. Через злість, що спалахнула на адресу кузена, щосили б'ю подушку кулаком. Але ж вона не винна в моїх бідах! Старий стільки років зберігав її! Обіймаю подушку, опускаючись у крісло під тиском спогадів.

Відчуваю погладжування по щоці. Чиїсь пальці ніжно і повільно гладять мою шкіру, зупиняються на секунду, і знову починають рух. Приємне відчуття, навіть дуже! Це сон чи дійсність? Розплющую очі і бачу, як Нік відсмикує руку. Шкода!

- Прокидайся, сонько, - каже хлопець, - настав час йти.

Неохоче, я залишаю своє випадкове ложе і, поправляючи волосся, питаю:

- У вас все вийшло?

- Так, дорогою розповім. Дивись, що придбав.

Нік дістає два шкіряні наплічника, плащі та сукню для мене.

- Все для маскування, - констатую я.   

- Подумав, що наші рюкзаки надто незвичайні для цього часу, плащі захистять від холоду і допоможуть виглядати автентичніше, ну а сукня… Потрібен же тобі змінний одяг! Вона, звичайно, селянська, але має бути зручною, – ніби вибачаючись за некоролівське вбрання закінчує Нік.

- Скажи краще, що ти мрієш побачити мене у сукні з великим декольте! – дражню хлопця я.

– Не таке воно й велике!

- Ага! Все ж хочеш!