Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Оце наша каюта, – казала Сі Джей.

– Що? Вона ж величезна.

– Каюта була бездоганна. Це був наш житловий відсік, і в кожної своя спальня та ванна. Не знаю, чи ти помітив, але ми з Ґлорією найкраще ладнаємо, коли не бачимо одна одну.

– Боже, це ж, мабуть, дуже дорого.

– Напевно.

– Твоя мама дійсно стільки заробляє?

Сі Джей подивилася на нього.

– Не знаю, мабуть, так. Вечорами вона завжди їздить показувати будинки, тож, я так розумію, справи мають іти дуже добре.

Я зітхнула. В іншому кінці кімнати Роккі заволодів жувальною іграшкою – гриз її й стежив за мною, чекаючи, доки я спробую відібрати.

– Хто цей хлопець? – спитав Трент.

– Оцей? А, ніхто.

– Ось він знову.

– Це був просто круїзний роман. Ти ж знаєш.

Трент замовк. Роккі щось відчув і підійшов через кімнату, щоб покласти голову хлопцеві на коліна. Я скористалася можливістю й стрибнула на жувальну іграшку.

– У чому річ? – спитала Сі Джей.

– Ні в чому, – відповів Трент. – Гей, уже трохи пізно, а мені завтра на роботу.

Він пішов, і відтоді здавалося, що ми вже не бачили Трента й Роккі так часто, як колись, хоча набагато частіше бачили Шейна, якого я не надто жалувала. Він навіть не був злим до мене – просто щось у ньому віднаджувало, щось викликало недовіру. Часто Ґлорія й Сі Джей розмовляли про Шейна, і дівчина зі словами «Ой, ма-мо» виходила з кімнати.

Сі Джей бувала нещасна, і Ґлорія бувала нещасна. Я цього не розуміла, адже навколо стільки причин бути щасливими: бекон, наприклад, чи ті дні, коли ми лише вдвох лежали на задньому подвір’ї й пальці Сі Джей легко торкалися мого хутра.

Чого я дуже не любила – то це Купання. Раніше в моїх життях Купання завжди означало, що я стояла надворі й мене поливали водою й терли слизьким милом, яке пахнуло не краще за волосся Ґлорії, і цей запах тримався на моєму хутрі ще довго після того, як його змивали. У Сі Джей Купання означало залишатися в будинку й стояти в маленькій коробці з дуже гладенькими стінками. Я почувалася покараною, коли вона поливала мене гарячою водою із собачої миски з ручкою. Вона терла мене огидно пахнучими милами, і я жалюгідно терпіла цю наругу, заплющивши очі й опустивши голову. Смачні запахи, які я збирала весь час, – бруду, застарілих наїдків і дохлих тварин, – слабнули під безліччю мисок теплої смердючої води. За спроб утечі мої кігті марно ковзали по стінках, не в змозі знайти опору, а тоді Сі Джей хапала мене й суворо казала:

– Ні, Моллі.

Купання було найгіршим покаранням, адже я ніколи не знала, що поганого зробила. Та коли воно минало, Сі Джей кутала мене в ковдру й пригортала до себе – і це було найкраще. У таких міцних обіймах я почувалася в безпеці, у теплі та любові.

– О Моллі, Моллі, ти такий шнудель-шнудель, – шепотіла мені Сі Джей.

Потім вона брала ту ковдру й терла мене вгору-вниз, доки моя шкіра не починала приємно чухатися, тож, коли дівчина відпускала мене, я гасала будинком, струшуючи із себе будь-які залишки води, стрибала через крісла й на канапу й терлася об килим по черзі одним і другим плечем, щоб висушитися й розім’ятися.

Сі Джей сміялася й сміялася, але якщо поряд була Ґлорія, та завжди горлала на мене:

– Припини!

Я не розуміла, чому вона така зла, але з досвіду знала, що це її звичний стан, навіть коли покарання Купанням було позаду й ми всі могли насолодитися цим дивовижним відчуттям, коли бігаєш довкола й стрибаєш по меблях.

Коли повернувся звичай замикати мене в підвалі, я зрозуміла, що Сі Джей знову ходить до школи. Я чула, як походжає нагорі Ґлорія, перш ніж теж покинути будинок. Я виходила надвір крізь собачі двері й лежала на своєму звичному місці, сумуючи за Сі Джей. Часом уві сні здавалося, ніби її пальці досі торкаються мене.

Ми продовжували регулярно відвідувати художню студію. Іноді туди приходили інші люди й гладили мене, а іноді в будівлі були лише ми із Сі Джей. Одного вечора, коли ми сиділи лише вдвох, хтось постукав у двері – дивним стукотом, від якого я загарчала, а хутро на загривку стало дибки.

– Моллі! Усе гаразд, – сказала Сі Джей.

Вона підійшла до дверей, і я послідувала за нею. Коли відчула за дверима Шейна, від цього анітрохи легше не стало.

– Гей, Сі Джей, відчини, – сказав Шейн. З ним був іще один чоловік.

– Мені не можна нікого впускати, – сказала Сі Джей.

– Ну ж бо, крихітко.

Сі Джей відчинила двері, і двоє чоловіків увірвалися всередину. Шейн обхопив Сі Джей і поцілував її.

– Привіт, Моллі, – сказав він мені. – Сі Джей, це Кайл.

– Здоров, – сказав Кайл.

– Ключ у тебе? – спитав Шейн.

Сі Джей схрестила руки на грудях.

– Я ж казала вам…

– Так, гаразд, ми з Кайлом хотіли б скласти проміжний тест з історії мистецтв, зрозуміло? Ну ж бо. Ти ж знаєш: це все лише жарт. Наче щось із цього нам колись знадобиться в реальному житті. Ми зробимо копію тесту й підемо.

Я не могла збагнути, що коїться із Сі Джей, але бачила, що вона не раділа. Дівчина щось віддала Шейну, який розвернувся й жбурнув це Кайлу.

– Скоро поверну, – сказав той, розвернувся й пішов.

Шейн усміхнувся до Сі Джей.

– Ти знаєш, що мене можуть через це виключити? Я вже під адміністративним наглядом, – сказала вона.

– Розслабся, хто про це скаже? Моллі? – Шейн потягнувся до мене й погладив по голові.

Він був надто грубим. Потім схопив Сі Джей.

– Не треба. Не тут.

– Ну ж бо. Більше нікого в цілому будинку.

– Припини це, Шейне.

Я почула гнів у її голосі й трохи загарчала. Шейн розвів руки, сміючись.

– Гаразд, Боже ж ти мій. Не треба цькувати мене собакою. Я просто дуркував. Піду потусуюся з Кайлом.

Сі Джей знову взялася до гри зі своїми папірцями й мокрими паличками. Незабаром повернувся Шейн і кинув щось на стіл поряд із нею, дзенькнувши металевим кільцем.

– Гаразд, ми пішли, – сказав він.

Сі Джей не відповіла йому.

Кілька днів по тому Ґлорія й Сі Джей дивилися телевізор, а я спала, коли у двері постукали. Я встала й замахала хвостом, гадаючи, що це Трент, але там були двоє чоловіків у темному одязі й з металевими штуками на пасках – з досвіду я зрозуміла, що це поліцейські. Сі Джей впустила їх у дім. Ґлорія встала. Я замахала хвостом і дружньо ткнулася носом в офіцерів.

– Ви Клеріті Магоні? – спитав один із них Сі Джей.

– Так.

– Що відбувається? – спитала їх Ґлорія.

– Ми тут через незаконне проникнення до кабінету мистецтв старшої школи.

– Проникнення? – перепитала Ґлорія.

– Комп’ютер-лептоп, трохи готівки, срібна рама для картини, – сказав офіцер.

Ґлорія ахнула.

– Що? Ні, це не… – пробелькотіла Сі Джей.

Я відчувала, як її охоплює страх.

– Що ти зробила? – спитала Ґлорія.

– Це не я. Це Шейн.

– Ти маєш піти з нами, Клеріті.

– Нікуди вона не піде! – заявила Ґлорія.

– Сі Джей, мене звати Сі Джей.

Я стала поряд із нею.

– Ходімо, – сказав офіцер.

– Моя донька нікуди не піде з поліцією! Я сама її відвезу, – заявила Ґлорія.

– Усе гаразд, Ґлоріє, – сказала Сі Джей.

– Не гаразд. Вони не можуть ввалюватися сюди, як якесь гестапо, це наш дім.

Мені здалося, що офіцери починають сердитися.

– Так, гаразд. Треба, щоб ваша донька