Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

при пологах в Атланті? Це дуже добре усе владнало б. Тоді, перечекавши задля пристойності належну годину, вона вийшла б заміж за Ешлі й стала б доброю мачухою маленькому Бо. Після таких думок Скарлет більше не поривалася молитись, прохаючи прощення в Бога - мовляв, нічого такого вона не думала насправді. Страх перед Богом уже не обтяжував її.

Солдати приходили поодинці, по двоє й цілими десятками, і щораз голодні. Скарлет думала в розпачі, що вони гірші за сарану. Вона знов і знов кляла давній звичай гостинності, що розквітнув на Півдні в добу достатку, звичай, який вимагав кожного подорожнього, шляхетного чи й простого, нагодувати й напоїти - і його самого, і коня,- дати їм нічліг, та й узагалі прийняти якнайпривіт- ніше, і лише тоді відпустити у дальшу дорогу. Скарлет розуміла, що ця доба минула на безрік, але інші в домі цього не розуміли, як не розуміли й солдати, і кожного з цих прибульців зустрічали у Тарі, мов давно сподіваного гостя.

А що черідці солдатів кінця-краю не було, то у серці Скарлет лишалося дедалі менше співчуття. Прибульці ж поглинали запаси, признач єні для мешканців Тари,- городину, над грядками якої вона гнула хребта, харчі, купувати які вона мусила за багато миль від дому. З харчами тепер було дуже сутужно, а грошей у гамані янкі не могло вистачити на вічність. Там лишилось усього кілька зелених банкнот і дві золоті монети. І з якої рації вона повинна годувати цю орду голодних людей? Війна скінчилася. Солдати вже ніколи більше не боронитимуть її оселі від ворога. Тож вона наказала Поркові, що коли в домі будуть ці гості, подавати на стіл якомога менше їжі. Так тривало, аж поки Скарлет помітила, що Мелані, яка й досі ще не зміцніла після народження Бо, бере собі лише крихти своєї пайки, а решту каже Поркові, щоб віддавав солдатам.

- Не роби цього, Мелані,- дорікнула їй Скарлет.- Ти й сама квола, коли не їстимеш як слід, то знову зляжеш, і доведеться комусь коло тебе ходити. А їм можна й недоїсти. Для них це не первина. Вони вже чотири роки так животіють’, і нічого їм не станеться, як ще трошки потерплять.

Мелані обернулась до неї, і Скарлет уперше побачила на її обличчі, завжди такому стриманому, вираз рішучої незгоди.

- Ой, не свари мене, Скарлет. Дозволь мені чинити по-своєму. Ти й не уявляєш, як це мені приємно. Щоразу, як я даю котромусь бідачиськові свою пайку, то думаю, що, може, десь там на Півночі котрась жінка ділиться обідом з моїм Ежілі, і це дає йому сили йти далі додому, до мене.

“З моїм Ешлі”.

“Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе”.

Скарлет без жодного слова одвела погляд убік. Але надалі Мелані помітила, що коли у них з’являлися сторонні, їжі більшало на столі, дарма що у Скарлет, може, аж душа мліла за кожним змарнованим куснем.

Коли солдати бували занадто хворі, щоб іти далі,- а таких траплялось чимало - Скарлет приділяла їм постіль у домі, хоч і не дуже охоче. Адже кожен недужий - то був зайвий рот. Та й хтось же мусив доглядати його, а це означало на одного робітника менше, коли доводилося ставити огорожу, сапати, полоти, орати. Якось верхівець, що прямував до Фейетвілла, привіз і полишив у них на веранді одного юнака, в якого ледь просіявся русявий пушок над губою. Він знайшов цього хлопця непритомного при дорозі, перекинув через луку сідла й приставив до найближчої оселі - до Тари. Дівчата подумали, що це, мабуть, один з військових курсантів, посланих на фронт, коли Шерман наступав на Мілледжвілл, але з певністю так і не довідались, бо хлопець помер, не прийшовши до пам’яті, а в кишенях у нього нічого не знайшлося, що допомогло б встановити, хто він.

Симпатичний це був хлопчина, очевидячки, з благородної сім’ї,- і десь там на півдні його мати не відводить очей від дороги, гадаючи, де забарився її син та коли він вернеться додому, так само, як вона й Мелані з відчайдушною надією придивляються до кожної бородатої постаті на дорозі. Поховали незнайомця на родинному кладовищі, поруч з трьома малюками ОТарами, і Мелані, поки Порк засипав труну землею, гірко плакала над небіжчиком, думаючи, чи не зробить хтось далеко такої самої послуги її рослявому Ешлі.

Так само, як той безіменний юнак, потрапив до них і Вілл Бентін - його, зімлілого, привіз до Тари, перекинувши через сідло, котрийсь товариш по вояцькій долі. У Вілла була важка форма запалення легенів, і дівчата, вкладаючи його в ліжко, боялися,чи не піде й він невдовзі вслід за тим першим хлопцем на кладовище.

Він мав характерне блідаво-малярійне обличчя, як то буває у дрібних фермерів з південної Джорджії, ясно-рудя- ве волосся й блякло-голубі очі, які навіть у маренні зберігали терплячий і лагідний вираз. Одну ногу він втратив на війні, і під коліном мав абияк примоцьовану до кульші обстругану дерев’янку. У Тарі не сумнівалися, що він з простої фермерської родини, так само як не мали сумніву в тому, що похований незадовго перед тим хлопець був сином плантатора. Як дівчата це визначали - вони й самі не змогли б пояснити. Адже Вілл був не брудніший, і не заросліший, і не більш завошивілий, ніж багато хто з джентльменського стану, що їх заносило до Тари. І мова його в безпам’ятстві була не більш неправильна, ніж у близнюків Тарлтонів. Але дівчата просто інстинктивно - як ото з першого погляду розрізняють, де расовий кінь, а де безпородний,- відчули, що він не з їхнього кола. Хоча це знання анітрохи не завадило їм докласти всіх зусиль, аби врятувати йому життя.

Виснажений за рік перебування у неволі в янкі, змучений тривалими мандрами на своїй кепсько припасованій дерев’янці, він не мав сили здолати хворобу й цілі дні лежав у ліжку, стогнав і поривався схопитись на ноги, знову й знову переживаючи ті битви, крізь які довелося йому пройти. Але жодного разу в усіх своїх мареннях не покликав він ані матері чи дружини, ані сестри чи нареченої, і це вельми непокоїло Керрін.

- Мусить же людина мати якихось родичів,- казала вона.- А у нього так наче нема жодної рідної душі на світі.

Та попри всю свою знемогу він був таки хваткий до життя і невдовзі - завдяки ще й доброму доглядові - почав оклигувати. І ось одного дня він