Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

досі лишалася кругловидим шістнадцятирічним дівчам, яке треба оберігати від лихих язиків.- ї я не дозволю, аби люди плескали казна-що про неї. Ні, мем… І не дозволю, аби вона пожильців у дім пускала лишень тому, що боїться жити сама. Я так і сказав їй: “Цього не буде, бо у вас є кревні родичі, яким тут місце”. Отак і сказав. А тепер, бач, кревні цураються її. Міс Туш - вона ж як дитя мале, і…

На ці слова Скарлет і Меллі вибухнули таким реготом, що аж мусили присісти на сходинки. Нарешті Меллі витерла в кутиках очей сльози, які набігли від сміху.

- Бідний дядьку Пітере! Вибач, що я так сміялася. Справді, я й не хотіла. їй-богу. Даруй уже мені. Ми з міс Скарлет просто не можемо тепер приїхати додому. Може, у вересні, коли зберемо бавовну, я й приїду. Але невже гітонька послала тебе сюди тільки для того, щоб ти забрав нас і одвіз додому на цій сухоребрій шкапині?

Почувши це запитання, ГЕтер раптом перемінився, на

зморшкуватому чорному обличчі з’явилися збентеженість і переляк, щелепа одвисла. А тоді враз він стулив губи - так швидко, як ото черепаха втягує голову під панцир.

- А таки старий стаю, міс Меллі, бо ж геть-чисто з пам’яті вилетіло, чого мене сюди послано,- хоч справа поважна. Я маю листа до вас. Міс Туп не довірила його ні пошті, ні кому іншому, а веліла, щоб я сам доставив…

- Листа? До мене? Від кого?

- Та тут така річ… Вона, міс Туп, каже мені: “Ти, Пітере, гляди,- обережненько сповісти про це міс Меллі”,- а я їй кажу…

Мелі схопилася на рівні ноги, приклавши руку до серця.

- Ешлі! Ешлі! Він неживий!

- Та ні, мем! Ні! - криком закричав Пітер, а рукою тим часом нишпорячи в нагрудній кишені обшарпаного сурдута.- Він живий! Це ж від нього й лист. Він вертається додому. Він… Боже милостивий! Підтримай її, Мамко! Дай-но я…

- Не торкайсь до неї, старий бевзню! - гримнула Мамка, вчасно підхопивши Мелані, щоб не впала на землю.- Ну ж і побожний чорний віслюк! “Обережненько сповісти”! Бери, Порку, її за ноги. Міс Керрін, ви тримайте за голову. Покладім її на канапу у вітальні.

Коло зомлілої Мелані зчинилася метушня - хто наполохано щось вигукував, хто біг у дім по воду й подушки,- і за хвильку Скарлет з дядьком Пітером лишилися вдвох на стежці перед верандою. Скарлет, тільки-но почула згадку про Ешлі, наче прикипіла до місця, неспроможна й ногою ступити, і лише мовчки дивилася на старого, що розгублено простягав руку з листом. Чорне старече обличчя жалісно скривилося, мов у дитини, яку насварила мати, від його звичайної гідності не лишилося й сліду.

Спершу Скарлет несила була ні озватись, ні ворухнутись, і хоча розум її твердив: “Він живий! Він вертається додому!” - вона не відчувала радості або піднесення, а тільки якусь заціпенілість. Г олос дядька Пітера - жалібний і благальний - долинув до неї з бозна-якої далечі.

- Цього листа привіз міс Туп місте’ Віллі Бер з Мейкону, він рідня нашим. Місте’ Віллі - він був у тім самім таборі, що й місте’ Ешлі. І він, місте’ Віллі, розживсь на коня, і швидко приїхав додому. А місте’ Ешлі йде пішки, і він…

Скарлет вихопила у негра з руки листа. Лист був підписаний почерком міс Туп і адресований Меллі, але Скарлет ні на мить не завагалася. Вона розірвала конверт, і на землю впала записка міс Туп. А ще у конверті лежав згорнутий аркушик паперу, заяложений від тривалого перебування в брудній кишені, затертий і обшмульганий по краях. Рукою Ешлі на ньому було надписано: “Місіс Джордж Ешлі Вілкс, через міс Сару Джейн Гамільтон, Атланта - або Дванадцять Дубів, Джонсборо, Джорджія”.

Тремтячими пальцями вона розгорнула його й прочитала:

“Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе…”

Сльози бризнули в неї з очей, і вона не змогла далі читати, а серце так закалатало, що, здавалося, ось-сісь розірветься від радості. Притиснувши листа до грудей, вона метнулася східцями вгору й у хол, проминула вітальню, де всі домашні метушилися, заважаючи одне одному, біля непритомної Мелані, і забігла др кабінетику Еллен. Вона замкнула за собою двері, впала на стару прогнуту канапу і, сміючись та плачучи, стала цілувати листа.

“Люба моя,- шепотіла вона,- я повертаюсь додому, до тебе”.

*

Тверезий глузд підказував їм, що Ешлі - хіба що у нього виростуть крила - не дістанеться з Іллінойсу до Джорджії раніш як за кілька тижнів, а то й місяців, але мимоволі серце у кожного з них починало шалено битися щоразу, тільки-но якийсь солдат завертав на алею, що вела до будинку. Будь-яке бородате опудало могло виявитись Ешлі. А якщо не Ешлі, то, може, носієм якоїсь вістки про Ешлі чи листа від тітоньки Туп про нього. Чорні й білі, всі дружно кидалися до веранди щоразу, коли хтось підходив з алеї. Досить було з’явитись людині у формі, як кожен біг - хто з дровітні, хто з вигону чи й бавовникового поля. Протягом місяця після одержання листа майже вся праця у господарстві була занехаяна. Ніхто не хотів бути здаля від дому на ту хвилину, коли Ешлі прийде, і Скарлет менш за всіх. Тож і не могла вона вимагати від інших виконання обов’язків, коли сама занедбала свої.

Але спливали тиждень за тижнем, а Ешлі все не показувався і ніяких звісток про нього не надходило, отож поволі життя у Тарі вернулося у своє звичайне річище. Тужливе чекання теж має свої межі. Однак душу Скарлет уже почали обсідати неспокій і тривога: його ж могло дорогою спіткати якесь лихо! Рок-Айленд так далеко, і коли Ешлі звільнили з табору, він міг бути кволий та хворий. І у нього нема грошей, а дорога пролягає через край, де конфедератів просто ненавидять. Якби вона знала, де він, то послала б йому гроші, усі до останнього цента, хай навіть довелося б тут голодувати, аби тільки він швидше вернувся поїздом додому.

“Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе”.

Коли вона вперше прочитала ці слова, то, охоплена радістю, зрозуміла їх так, що Ешлі повертається саме до неї. А потім, трохи охоловши, усвідомила, що він поверта- єтья все-таки до Мелані, до тієї Мелані, яка відтоді носилась по будинку, співаючи з радості. Часом у Скарлет зринали гіркі думки: і чому Мелані не померла