Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

мій розум від досвіду; вони просто «прокрутили плівку» чи, іншими словами, зробили собі копію. Але я відчув, коли це почалося, — і все це закінчилося ще до того, як я зміг зробити хоч щось, щоб це припинити. Тоді вони відпустили мене, перервали зв'язок; я не міг навіть протестувати.

— Що ж... Мені здається, що вони використали тебе, причому дуже підло.

— Не за їхніми стандартами. Не те, щоб я був проти, — навпаки: я був би радий допомогти, якби знав про це до того, як покинув Марс. Та вони не хотіли, щоб я знав; вони хотіли, щоб я дивився та ґрокав без втручання.

— Я збирався додати, — промовив Джубал, — що, коли ти зараз вільний від цього огидного втручання у твоє особисте життя, тоді в чому полягає шкода? Мені здається, що у тебе під рукою міг бути марсіанин впродовж усіх цих двох з половиною років — і це не зашкодило б тобі, хіба що привертало б до тебе зайву увагу.

Майк спокійно глянув на нього.

— Джубале, послухай, що я тобі розповім. Послухай все, що сталося.

Майк розповів йому про знищення втраченої П'ятої планети від Сонця, чиї руїни перетворилися на астероїди.

— Ну, Джубале?

— Це трохи нагадало мені міф про Потоп.

— Ні, Джубале. Ти не знаєш напевне, чи був той Потоп. Чи можемо ми бути впевнені у руйнуванні Помпеїв та Геркуланума?

— О, так. Це підтверджені історичні факти.

— Джубале, руйнування П'ятої планети Старійшинами з історичної точки зору точне не менше від виверження Везувію, — і це надзвичайно детально записано. Це не міф, а факт.

— Що ж, припустімо, що це дійсно так. Я так розумію, ти боїшся, що Старійшини з Марса вирішать так само вчинити і з цією планетою? Пробачиш мені, якщо я скажу, що мені в це досить важко повірити?

— Джубале, Старійшинам не обов'язково це робити. Потрібні лише певні основні знання з фізики про те, як створюється матерія, — і такий контроль, як той, що ти бачив, яким я користувався раніше і який використовую зараз. Просто необхідно спочатку ґрокнути, на що ти хочеш вплинути. Я можу зробити це без сторонньої допомоги, просто зараз. Скажімо, шматок біля ядра планети, діаметром у сотню миль — значно більший, ніж потрібно; але ми хочемо зробити це швидко й безболісно, щоб тільки задовольнити Джилл. Відчуваєш його розмір і місце розташування, потім обережно ґрокаєш, як він тримається купи...

Обличчя Майка стало геть порожнім, а коли він говорив, брови почали підніматися.

— Агов! — перебив його Гаршоу. — Припини! Я не знаю, що ти можеш, а що ні, — але точно не хочу, щоб ти це перевіряв.

Обличчя Людини з Марса стало нормальним.

— Я б ніколи не зробив цього. Для мене це було б неправильно — бо я людина.

— Але не для них?

— О, ні. Старійшини можуть ґрокнути це як красу. Не знаю. Мене вчили, як це робити, — але не за моїм бажанням. Джилл теж це може, — принаймні те, що їй вдалося сприйняти. Та вона ніколи цього не зробить: вона теж — людина, і це її планета. Сутність навчання, по-перше, у самоусвідомленні, а потім — у самоконтролі. До того часу, коли люди будуть фізично здатні знищити цю планету саме таким чином, замість використання таких брутальних речей, як атомні бомби, це стане неможливо: я з упевненістю ґрокаю, що у них не зможе виникнути таке бажання. І це знищує загрозу. Адже наші Старійшини не тиняються між людей так, як це відбувається на Марсі.

— Гм... Синку, тепер, коли я переконався в тому, що ти не з'їхав з глузду, дозволь дещо прояснити. Ти завжди говориш про цих Старійшин так буденно, як я говорю про сусідського собаку, — проте мені важко повірити у привидів. Як виглядають Старійшини?

— Ну, так само як інші марсіани... Якщо не зважати на те, що у зовнішності дорослих марсіан присутня більша різноманітність, аніж у нас.

— Тоді як ти знаєш, що це не звичайний дорослий марсіанин? Він проходить крізь стіни чи робить щось на зразок?

— Будь-який марсіанин це вміє. Я це робив ось вчора.

— Гм... Мерехтіння? Чи щось подібне?

— Ні. Ти бачиш, чуєш, і відчуваєш їх — і все. Це як картинка у стерео, але ідеальна і виникає просто у твоїй голові. Послухай, Джубале: все це — безглузді питання на Марсі, та я розумію, що тут це не так. Але якби ти був присутній при відділенні від тіла, — смерті, — свого друга й потім допомагав би з'їсти його тіло... І потім побачив би його привид, і говорив би з ним, і торкався його — тоді ти повірив би?

— Що ж, я б вирішив, що йдеться про одне з двох: або це привид, або у мене поїхав дах.

— Добре. Тут це було б галюцинацією... Якщо я ґрокнув правильно той факт, що ми не залишаємося тут, коли відділяємося від тіла. Однак у випадку з Марсом існує ціла планета з дуже розвиненою і напрочуд складною цивілізацією, якою керує масова галюцинація, — і це пояснення найточніше... Ті, хто мене вчили й ті, хто був моїм єдиним досвідом, переконали мене в тім, щоб в це повірити. Тому що на Марсі «привиди» — значно важливіша, могутніша та численніша частина населення. Живі, цільні і нероз'єднані — рубають дрова та носять воду; вони — лише слуги Старійшин.

Джубал кивнув.

— Добре. Я ніколи не вагатимусь, щоб скористатися лезом Оккама[99]. Поки що це все суперечить моєму досвіду, а він обмежений цією планетою, тобто провінційний. Добре, синку; ти боїшся, що вони можуть знищити нас?

Майк похитав головою.

— Не дуже. Я думаю, — це не ґрокання, лише припущення, — що вони можуть зробити одне з двох: або знищити нас... Або спробувати підкорити нас культурно; зробити нас такими ж, як і вони.

— Але ти не переймаєшся тим, що вони можуть підірвати нас? Це дуже своєрідний погляд, як на мене!

— Ні. Думаю, вони можуть ухвалити таке рішення. Бачиш, згідно з їхніми уявленнями ми — хворі та каліки; те, що ми робимо одне з одним, те, як не можемо порозумітися, наша майже цілковита поразка у ґроканні інших, наші війни, хвороби, голод та жорстокість — все це виглядає для