Кобо Абе - Жінка в пісках

тривога, а тому дихати стає важко? Краєвид не попадає у фокус — це ще півбіди, та от квартал на узвишші за поворотом поступово перетворюється на білу пляму, наче його стирають доброю гумкою. Зникають барви, зникають обриси, форми, врешті здається, ніби зникає саме життя. Від підніжжя схилу долинає чужа хода. Мене наздоганяє якийсь чоловік, начебто службовець, із портфелем під лівою пахвою і з парасолькою в правій руці. Він іде, зсутулившись і розмахуючи парасолькою в такт крокам. Видно, відірвалася застібка, бо складки парасольки, немов дихаючи, то розходяться, то сходяться. Звичайно, я не посмів його окликнути, але в якусь мить захотілося піти за ним слідом. Може, найголовніше — це йти отак, без вагань, уперед? У всякому разі, через п’ять-шість кроків я побачу, що ховається за поворотом. Здається, ніби все легко розв’яжеться — так проковтується з водою таблетка, що застряла в горлі,— коли я переконаюсь у реальності того краєвиду. Незнайомець тим часом уже завертає за ріг. Він зник, але зойку не чути. Мабуть, він був певний, що квартал на узвишші таки існує. Я напевне зможу зробити те, що вдалося йому. Залишилося ступити тільки п’ять-шість кроків, згаяти менш ніж десять секунд — втрата невелика.

Та чи справді невелика? А що як, не дочекавшись, поки до мене вернеться пам’ять, я побіжу й побачу перед собою незнайомий краєвид? Що ж тоді робитиму? Адже не виключено, що цей, здавалося б, такий знайомий краєвид, що відкриється на середині схилу, може швидко завести у невідомий світ. Це цілком можливо. Адже будинки на косогорі — просто склеєні докупи клаптики уяви, а пам’ять про лабіринт під кручею — звичайнісінька асоціація, викликана димарем громадської лазні. А до висновку, що тут північний бік гори, я, очевидно, дійшов тому, що простором від муру до бетонної дороги заволодів бруднувато-сірий мох.

А якщо ці звичні відчуття не справжня пам’ять, а її підробка, вдягнута в правдоподібність... тоді моя впевненість, що я повертаюся додому,— лише привід для їх виправдання... і навіть я сам перетворююсь у щось сумнівне, що не можна назвати мною.

Я переводжу дух. Назустріч чоловікові з парасолькою, який обігнав мене, згори біжить, підстрибуючи, видзвонюючи дрібняками в гаманці, дівчинка в довгій зеленій кофтині. Наче за велінням фокусника, безперестанку хтось зникає у зниклому кварталі й натомість хтось інший з’являється на дорозі. Виймаю цигарки і, недбало черкаючи сірниками, навмисне гаю час. О, як було б добре, коли б пройшов хоч якийсь знайомий! А що як подібно до вулиці на узвишші, знайомі люди перетворилися на незнайомих...

До горла підступила нудота. Мабуть, тому, що я перенапружив очі, намагаючись побачити невидиме. До нудоти долучилося ще й запаморочення. Так чи сяк, а я, мабуть, надто довго вагався. Якщо не стає відваги звернути за ріг, то треба рішуче робити щось інше. Та коли я вже збирався повернути назад, знизу пролунав пронизливий автомобільний гудок. Викидаючи клуби білого диму, вгору брався обшарпаний, навантажений городиною «пікап». Та що це, галюцинація? Не встиг я відступити під стіну, як за «пікапом» уже й слід прохолов. Ні, зникло все, не тільки «пікап». Потроху перестали з’являтись і людські постаті. Краєвид зовсім збезлюднів. Мене охопило нестерпне почуття самотності, і я, жалюгідний, пустився вниз дорогою, якою щойно сюди прийшов. Однак спускатися крутою дорогою важче, ніж підніматися. На згладженому бетонному полотні легко посковзнутися, поперечні борозенки теж пішому не допомагають, а тому, щоб не впасти, треба покладатися на швидку реакцію ніг. Тепер кам’яна стіна була праворуч і поступово підвищувалась, аж поки я збіг униз, де світився ліхтар. На його стовпі прикріплена табличка з назвою вулиці білими ієрогліфами на синьому тлі. І хоча я відчуваю, що такої назви сподівався, колишньої впевненості вже немає.

Нараз дорога ширшає й виходить на вулицю з тротуарами, по якій курсують автобуси. Біля підніжжя схилу вже горить ліхтар, а тут ще зовсім видно. Однак і тут, куди не глянь, ніде ні душі. Мене огортає невимовний страх. Здається, ніби я попав на картину, на якій забули намалювати людей. Нема людей, отже, не видно й автомашин. А проте є ознаки, що вони були поряд. Скажімо, димить недокурок край тротуару. Судячи з попелу, його кинули кілька секунд тому.

Спочатку біжу праворуч. Показався вхід у метро і мені здалося, ніби саме там відкриється переді мною гамірне місто. На перехресті із світлофором — в центральній частині вулиці — розташувалася страхова компанія, книгарня і невеликий універмаг. Двері в крамницях відчинені, товари розкладено на вибір покупцям, але покупців немає, не видно також і продавців. Лише світлофор на перехресті блимає: гасне зелене світло й запалюється жовте, а згодом червоне змінюється знову зеленим. Та автомобілів ніде не видно. Однак, як завжди, відчувається запах вихлопних газів, що їх розносить вітер. Отже, люди й автомашини зникли зовсім недавно.

Заходжу в метро. Там тихо-тихесенько, не чути, як шумить вітер у довжелезному тунелі. Поряд — дешева їдальня, крізь прочинені двері бачу, що відвідувачів немає, але ще парує рис у чашках на столах. Біжу далі. Бігцем спішу до підніжжя спадистої дороги. На мить зупиняюсь і кидаю погляд угору і, переконавшись, що пам’ять про квартал за поворотом не повертається, кричу — спочатку тихо, а потім усе голосніше. Та голос розчиняється, тане в цьому сірому безлюдді, навіть не повертається трупом луни.

Я минаю спадисту дорогу й біжу на протилежний бік вулиці із перехрестям. Пробігаю під віадуком, за ним у ряд стоять тютюнова крамничка, магазин санітарної техніки і хімчистка, звертаю на розі ліворуч, а, опинившись коло бензоколонки навпроти платної автостоянки, почуваю, наче дістався до знайомого місця. Тільки я не певен, що прямував саме сюди. Однак мені здається, що звідси можна вирушити в іншу дорогу. Зупинившись біля входу на автостоянку, бачу навскіс по той бік вулиці високий димар громадської лазні, а поряд кав’ярню. Виразний, як на поштовій листівці, але закинутий у найдальший закуток пам’яті знайомий краєвид. Відчуваючи, як у грудях тривожно заворушилася надія, переходжу через вулицю і відчиняю двері кав’ярні. Надія мене не зрадила — нарешті я зустрівся віч-на-віч з живою людиною. Заклавши ногу на ногу, навпроти