Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Глава 85. Жорстка посадка

За цей день Вайат встиг зненавидіти весь придворний церемоніал. Прощання з тілом матері чинної Імперії забрало ще кілька годин, і отець-інквізитор мав бути присутнім при цьому. Звільнившись вже пізно ввечері, він нетерпляче попрямував до стайні, щоб нарешті повернутися до монастиря. Але завмер, коли випадковий погляд крізь вікно-бійницю фортеці зачепився за дві точки, що виділялися на тлі багряного неба.

Вайат не знав, що являли собою предмети або істоти, що прямо зараз стрімко знижувались, і це незнання його бентежило. Адже за його прикидками дістатися землі вони мали поблизу монастиря. В голові отця-інквізитора запаморочилося, а серце стиснуло поганим передчуттям.

***

Драконами керували Селенор і Мольтар — і вони навмисно наказали крилатій нежиті піднятися якомога вище, щоб довше залишатися непоміченими. Все-таки посмертна форма існування давала певні переваги над живими, і цим варто було скористатися.

Столиця Імперії здавалася величезною навіть з цієї неймовірної висоти.

— Я пам'ятаю її без третього кільця стін, — задумливий голос Охтара пролунав у розумі Суртаза. Для координації дій Повелителі вирішили скористатися спільним мислезв'язком — одним на всіх, оскільки свист і виття вітру заважав звичайним розмовам.

— Я пам'ятаю її вдвічі меншою, — за голосом Васкаедра здавалося, ніби він усміхався. — Здається, щойно возвели другу стіну, коли мене вбив Кронвелл.

— Я її взагалі не пам'ятаю, — обізвався Сандро. — Втім, з огляду на відстань від долини, пригадую, що приблизно тут за моїх часів було невелике поселення.

— І от на що воно перетворилося з часом, — зауважив Шид-Аттар.

— А я сподівався, що Шемісст протягом свого правління зробив хоча би щось корисне... — холодно відповів перший Король. — Міг би зрівняти цей замок із землею, наприклад.

— Між іншим, він це майже зробив, — вклинився Селенор, — я пам'ятаю ту війну. Мої родичі не хотіли брати в ній участь, але...

— Але?.. — вкрадливо поцікавився третій Повелитель.

— Довелося, — коротко відповів ельф. — А тепер тримайтеся міцніше, знижуємось.

Першим склав крила та почав падати вниз дракон під керуванням Селенора. Мольтар відправив свого слідом за ним. Вчепившись в кістяний відросток хребця перед собою, Суртаз заворожено спостерігав за тим, як столиця поволі заповнювала собою весь огляд, і в центрі її виднілася сіра громадина величезної фортеці.

Втім, обидва Повелителі направили драконів трохи убік — туди, де за другим кільцем стін також виднілася фортеця, хоч і значно меншого розміру. Це і був монастир інквізиторів.

***

У порожньому соборі панували благословенні тиша і напівтемрява, хоч і не настільки нероздільно, наскільки хотілося би Тармуту. Багряна заграва нічних небес лякала, але й своєрідну користь теж приносила — можна було не дбати про додаткове освітлення. Виття, крики, гарчання, бурмотіння і скрегіт кігтів по каменю непокоїли значно сильніше і не стихали ні вдень, ні вночі. Але стіни собору приглушували ці звуки, тому Тармут вирішив трохи відпочити від них на самоті після спільної вечірньої молитви.

Він став навколішки перед вівтарем, за яким височів величний ангел. Увінчаний сонцеподібним німбом, він широко розкрив свої крила, ніби прагнучи закрити ними всіх людей від безжальної кровожерливої навали.

Заплющивши очі, Тармут благав Світло про допомогу. Просив дарувати йому хоробрість і стійкість, хоча би віддалено подібні тим, якими був сповна наділений отець-інквізитор Вайат.

В розпал молитви Тармуту здалося, ніби він чує якийсь новий звук: чистий дзвінкий свист, доповнений шелестом, ніби хтось розправив над ним величезні крила. Не повіривши власним вухам, інквізитор розплющив очі та підняв погляд на статую величного ангела перед собою.

Наступної ж миті пролунав оглушливий гуркіт і брязкіт скла — прекрасні вітражі високих стрілчастих вікон собору розлетілися на друзки.

***

Нападу з повітря ніхто не очікував. У демонічному війську не було істот, здатних літати настільки високо, тому важке приземлення кістяного дракона на дах центральної будівлі, гостроверхий і з крутими скатами, змусило остовпіти нечисленних людей, що знаходилися у дворі.

У спробі втримати рівновагу, величезний звір змахнув напівпримарними крилами, і потужна хвиля повітря повалила ченців та інквізиторів з ніг та винесла шибки у високих стрілчастих вікнах будівлі, за дах якої нежить чіплялася величезними кігтями.

Скерованому Мольтаром кістяному дракону не так пощастило. Суртаз відчув сильний удар, і його викинуло з сідлоподібної виїмки на одному з шийних хребців звіра, але ліч був готовий до цього. Утримавши себе в повітрі, він злетів вище, щоб не потрапити під випадковий удар крила чи хвоста.

Все виглядало так, ніби дракон — або його керманич — не зумів вчасно зорієнтуватись і через це нежить недостатньо сповільнилася, перш ніж досягнути землі. В результаті дракон зачепився за одну будівлю, перекинувся і, склавши своєю тушею іншу, влетів у третю споруду, проломив її дах, після чого ввалився всередину. У голові Суртаза з різким болем у скронях ніби розірвалась невидима струна, і від несподіванки він мало не втратив висоту. Схоже, частина зомбі всередині дракона упокоїлась, і його наздогнало відлуння цього.

— Мольтаре, що це було? — голос Сандро в голові Суртаза пролунав стривожено.

— Мольтару зараз… трохи боляче, — Шид-Аттар озвався замість десятого Повелителя, і в його голосі пролунало швидкоплинне задоволення. — Але він живий... Поки що.

— Зрозумів, — відгукнувся перший Повелитель. — Суртазе, Охтаре?

— Зі мною все гаразд, встиг злетіти, — відповів Суртаз. З висоти свого польоту він бачив, як з грудної клітки першого дракона почали вилазити скелети та зомбі, зісковзуючи вниз по крутих скатах гостроверхого даху. Перевівши погляд на постраждалого другого, застряглого у будівлі, дракона, тринадцятий Повелитель мимоволі порівняв його з птахом, що намагався розправити крила в затісній клітці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍