Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

найгостріше відчував і російське інтеліґентське «безґрунтянство» (мав рацію Є. Маланюк, коли назвав його «одним із найбільших російських европейців»!), — звідки й постійна тоскна неприкаяність його героїв, їхня душевна неосідлість (життя «на валізках», у чеканні невідь-чого, — предтеча театру абсурду), і їхня «метафізика труда» — мрія невідомо над чим «працювати» й так уздріти «небо в алмазах» і т. д.

757

У «Третій революції» у трьох поколіннях одної родини — типової для «Юга России» інтеліґентної родини провінційного міста — подано, власне, всю історичну еволюцію народницького типу за російським зразком. Андрій Петрович — «соціаліст XIX століття», «старий революціонер, еміґрант і каторжник» — захоплюється революцією й розбудженим нею хаосом майже тими словами, що потім Пастернаків доктор Живаґо: «Ніколи життя не було таке цікаве. Юнацтво краще розумітиме історію, ніж то кажуть підручники. <…> Життя тепер скинуло всі одежі, приліплені цивілізацією, і ствердило геть усе, що свідчили босяки, а філософи заперечували» і т. д. (тільки в Пастернака — у 1950-ті! — Живаґо викладає схожу апологію «соціальної хірургії» без тіні авторської іронії). Андрій Петрович свято вірить, що махновське «дикунство» — «це молодість душі» народу, — і, тягнучи додому на дрова зрубане на бульварі дерево, розмірковує: «— А як влучно сказано: очі на лоба лізуть. Ось вона — народна мудрість» (sic!). Його небіж Альоша — комуніст-шпигун у штабі Махна — до дядька вже ставиться з класичною російською зневагою «дітей» до «батьків», як до «дрібнобуржуазної жаби», а до обожнюваного дядьком народу-«чорнозему» — як до матеріалу, «безконечної потенції», яку треба «експропріювати на свою користь». І, нарешті, найменше покоління — гімназист Колька — вчиться вже, як заповідала нам радянська школа, просто «з життя», — а життя, після 15 змінених у місті влад, вчить його радикальної переоцінки цінностей: «Ось на цьому розі добровольці повісили одного. Два дні висів — усі обминали. А я пішов — велике діло! Чого курку можна зарізати, а людину — ні? Ясно, що однаково». Це —  є д и н а «логіка переємства», яку може дати «інтеліґенція розриву», і фінальний образ Ксани, зґвалтованої «народом» (замість, як їй мріялося в сексуальних фантазіях, — Махном), звучить як та моторошно-твереза епітафія російській інтеліґенції, на яку російська література, знов-таки, ніколи, за винятком хіба В. Розанова, до кінця не наважилася (в радянський час вона стояла або на позиціях «Альоші» — глузливо виставляючи «Андрія Петровича» Васісуалієм Лоханкіним з «Дванадцяти стільців» Ільфа і Петрова, — або, у найвищих своїх зразках, — на позиціях таки ж «Андрія Петровича», що в тяжких душевних муках провадив свій нескінченний діалог з «Альошею», як Пастернаків Живаґо з Антіповим, а ліричний герой Мандельштама — зі своїми конвоїрами, — але за межі означеної Підмогильним парадигми ніколи не виходила).

758

Нотабене: в цьому їхньому останньому діалозі атакуючою стороною виступає не оповідачка, а Алла Михайлівна, — як підмітила Тоні Моррісон у своїй студії колоніальної мови, колонізований ніколи не говорить першим, це завжди право колонізатора, «білої людини» (Morrison Топі. Playing in the Dark: Whiteness and the Literary Imagination. — New York: Vintage Books, 1993. — P. 76–80):

«— Я ненавиджу скритності і контрадансів. Я була з вами така щира.

— На те була ваша воля…

— Себто ви хочете сказати, що мене ніхто за язик не тяг… <…> Що ж робить, «куда нам, дуракам, чай пить»! Море, поезія, природа, ідеї…

— Ми з вами, скільки пам'ятаю, ні про які ідеї не говорили.

— О, звичайно! «Не мечите бисеру перед свиньями!»

— Або, як у нас кажуть: «Шкода мову псувать!» — зірвалось у мене.

— Что вы?

Я не повторила і спустила очі додолу, бо чула, що у мене був «темний погляд», повний непримиримого, фатального антагонізму…» (курсив мій. — О. З.)

759

Про перехід в індустріальну добу від «культу неробства» до «культу праці» див.: Ґелнер Е. Нації та націоналізм. Націоналізм. — С. 68—69.

760

У першій частині «Триптиха» Лесі Українки — поемі на євангельський сюжет «Що дасть нам силу?» — нести Ісусового хреста на Третій станції Via Dolorosa береться знеможений, либонь, незгірш од Ісуса, напівзомлілий з голоду, спрацьований тесля, — коли впізнає в абияк виструганому з сирого дерева хресті свою власну роботу: «„Я тесля. Я зробив сей хрест важким, / то й мушу я нести його. Давайте. / За сюю працю не візьму я плати“. <…> / І випроставсь похилий стан у теслі, / напружились його зів'ялі руки, / погаслий погляд знову загорівся / великим та палким глибоким смутком / і твердою, важкою походою (NB: хода Командора в фіналі! — О. З.) / пішов з хрестом робітник на Голгофу, / немов не знав ні праці, ані втоми / до сього часу».

761

Булгаков С. Героизм и подвижничество // Вехи. — С. 59.

762

Там само. — С. 45.

763

Франк С. Этика нигилизма // Вехи. — С. 179.

764

Див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія… — С. 749.

765

Правда, слід зазначити, що українська аристократія ніколи й не сприймала «мужицького труда» — ні хліборобського, ні ремісничого — за таку екзотику, як російська. П. Скоропадський згадує, як, коли йому сповнилося 8 років, а його брату 10, І. М. Скоропадський-дід оголосив онукам, що їм «пора взнати, як люди добувають собі хліб», виділив їм окреме поле й дядька-наставника, — і півроку двійко пажів імператорського двору після занять із гувернером орали плугом, доглядали за волами, сіяли вручну, молотили ціпами й на осінь привезли дідові на продаж зібраний урожай, «причому торгувалися з ним за ціну» (Скоропадський П. Спогади. — С. 382—383). Крім того, хлопчика навчали столярному ремеслу. З жодним народництвом така практика не має геть нічого до діла (І. М. Скоропадський за своїми поглядами був до того ж «консерватором»!), — це просто традиційне виховання європейської шляхти (досить згадати, що кожен мужчина в роду Габсбурґів мав обов'язок оволодіти яким-небудь ремеслом), про яку ми знаємо так само мало, як про нашу власну.

766

О. Косач-Кривинюк спеціально підкреслює «великий виховавчий вплив», який мала на дітей праця Олени Пчілки над збірником волинських орнаментів: «…Діти з самого початку свого свідомого життя бачили, що їх мати серйозно й наполегливо працює над узорами, — збирає їх, вимальовує, щось пише до них, радиться про них з «ученим» дядьком, нарешті — велика подія — друкує їх. І це робота не над якимось «дамським рукоділлям»…» (Леся Українка: Хронологія… — С. 43). У повісті Олени Пчілки «Товаришки» якраз таке «дамське рукоділля» — вдавання панійок «у науку» з нудів або персональних амбіцій, — протиставляється трудам