Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

література і християнська традиція // Сверстюк Є. На святі надій: Вибране. — К.: Наша віра, 1999. — С. 245.

741

Сверстюк Є. Я любила вік лицарства // Сверстюк Є. Блудні сини України. — С. 195.

742

Шерех Ю. На риштованнях історії літератури // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. 1. — С. 364.

743

Кузякина Н. Б. Леся Украинка и Александр Блок. — С. 100.

744

Навіть «некоронований король Півдня» Є. Чикаленко, якого І. Карпенко-Карий незаслужено виставив на кону самодуром Пузирем (видно, був неабияк вражений, під час гостини в його маєтку, незнаним собі синдромом т. зв. «мільйонерської ощадности», котрим нині бавить жовту пресу «перша десятка» списку Форбса: як то, мільйонер — і їздить на старому авто? мільйонер — і ходить у старому халаті?..), — і той не сподівався від своїх селян жодних ексцесів, див його: Спогади. — С. 273—284.

745

Тут знову цікаво звернутися за порівнянням до «Віх», де, може, найпромовистіше характеризує російську інтеліґенцію як продукт «розриву» А. Ізґоєв: «У російської інтеліґенції — родини нема, — з гіркотою пише він, — вона не в стані побудувати свою родину» (Вехи. — С. 99, 98). Це справді крайня межа, ultima Thule неґативізму: раз відсутнє переємство в родині, значить, ніякої традиції не може бути в принципі, кожне нове покоління починає «з себе». За А. Ізґоєвим, «міцні ідейні родини <…> в Росії були поки що тільки серед слов'янофільського дворянства (sic! — О. З.). Там, очевидно, були традиції, <…> існували позитивні цінності, тоді як у проґресивних родинах цього не було і діти найталановитіших наших проґресивних письменників, сатириків, публіцистів починали з того, що відверталися від своїх батьків» (Там само. — С. 100). Отож даремно сьогодні наша громадськість обурюється, коли діти «націонал-патріотів» при першій нагоді еміґрують з України, а діти дисидентів переходять у «прорадянський» табір, — підсвідомо ми все ще орієнтуємося на традиційну (патріархальну) ціннісну шкалу («який батько, такий син»), не розуміючи, що «ніяких одідичених цінностей» сучасна вкраїнська інтеліґенція якраз і не посідає.

746

Розвідка В. Панченка (див.: Дзеркало. — С. 5—19) над одним лише сюжетом із їхнього з Лесею Українкою десятилітнього «діалогу культур», про внутрішню температуру якого можна судити хоч би зі спогадів К. Квітки («Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляли її за живе, говорячи про нього, вона звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості». — Спогади… — С. 234), — уже засвідчила, на емпіричному рівні, цей ширший, загальнокультурний запит: тема  «Л е с я  У к р а ї н к а  й  В и н н и ч е н к о» давно назріла (маю підозру, що чи не він прислужився й до її образу Дон Жуана: його репутація під цим оглядом була в Києві 1900-х, коли гімназистки чергували під вікнами на його появу, аж надто знана, а опубліковані його листи до декого зі «зведених» і «завезених» ним коли не до Кадікса, то до Парижа «циганок, бусурменок і жидівок» разять тим самим інфантильним моралізаторством, яке Дон Жуан демонструє з Долорес і Донною Соль, — див., напр.: Миронець Н. Таємниці кохання Володимира Винниченка. Документальна розповідь // Кур'єр Кривбасу. — 2001. — Ч. 138—141). Ні на чому краще не дасться пізнати розколу між «інтеліґенцією традиції» та «інтеліґенцією розриву», як на цих двох постатях, — далебі, нечасто в українській культурі трапляється така абсолютна, чудесна повнота феноменологічної виявлености, «договорености», що з одного, що з другого боку. Іншою важливою темою для нашого національного самопізнання мала б стати  «В и н н и ч е н к о  і  Ґ о р ь к и й»  (про Ґорького як культурний тип див.: Парамонов Б. Горький, белое пятно // Парамонов Б. След. — С. 215—278). Те, що між ними спільного (тут і весь «соціалістичний комплекс», і ніцшеанство «а ля рюсс», і типовий для соціальних вискочнів «культ успіху», який відтак стане генетичною хворобою української інтеліґенції…) і щó їх розділяє (не тільки «великодержавник» проти «пробуджено-ніжного» українця, який, за Леніним, «хоче мови», — є й глибша, «колективно-несвідома» біфуркаційна точка, від якої Ґорький дрейфує в бік співця Біломорканалу, а Винниченко — до роману «Слово за тобою, Сталіне!»), — це, при серйозному аналітичному розгляді, могло б дати майже універсальну модель для зрізничкування російського й українського інтеліґента радянської доби. Зрозуміло, всі ці завдання виходять неосяжно далеко за межі даної книжки, і мені залишається тільки передати «дорожню мапу» майбутнім дослідникам.

747

Франк С. Этика нигилизма // Вехи. — С. 178.

748

Там само. — С. 193.

749

Цегельський Лонгин. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні, зв'язані з Першим листопадом 1918 р. — Львів: Свічадо, 2003. — С. 140.

750

Изгоев А. Об интеллигентной молодежи // Вехи. — С. 103.

751

Косач-Кривинюк спеціально згадує як фамільну косачівську рису, перейняту Лесею від батька, — «поважне, наче з рівними собі», поводження з дітьми: «певне тому вони обоє мали завжди багато „молодих друзів“, як казав батько (не „малих“, , а „молодих“, і це дуже імпонувало й подобалося дітям та примушувало  їх і самих уважно ставитися до своєї гідности)… (курсив мій. — О. З.)» (Леся Українка… — С. 885).

752

«Принципіально <…> українська інтеліґенція тепер може ділитись <…> на 1) українських націоналістів (NB: Драгоманов тут має на увазі «вузьке», «етнографічне» народництво. — О. З.) і 2) українських гуманістів» (Грінченко Б. — Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — С. 271).

753

Квітка К. На роковини… // Спогади… — С. 234.

754

Див.: Агеєва В. Поетеса зламу століть. — С. 186—193.

755

Дівочі підліткові дружби («Приязнь»), конфлікт між кар'єрою й родиною для жінки творчої професії («Розмова»), жіноче старіння та культурний гніт того, що Наомі Вулф у 1990-ті назве «міфом краси» («Екбаль-Ганем») — все це той тематичний репертуар, який по-справжньому буде актуалізовано західними літературами щойно на «другій хвилі фемінізму», у 1970-х pp. Тож як «феміністична авторка» Леся Українка в дійсності далеко попереду О. Кобилянської, чиє новаторство в цьому сенсі вимірюється все-таки насамперед «домашньою», українською міркою, і могло вражати хіба що загумінкову галицьку публіку.

756

Винятком, тим примітнішим, що самотнім, у російській культурі під цим оглядом стоїть тільки Чехов, як це слушно спостеріг М. Мамардашвілі: «Для Чехова інтеліґент — така сама частина трудящого народу, як і всяка інша. Якщо погано вбраний і безграмотний, то — народ, а якщо пристойно вбраний і освічений, то що? — не народ? Чехов ніяк не міг цього збагнути, прийняти. І молодець» (Мамардашвили М. Философские наблюдения и заметки // Мамардашвили М. Необходимость себя. Лекции. Статьи. Философские заметки. — Москва: Лабиринт, 1996. — С. 204). Чехов-таки