Віктор Гюго - Знедолені

Надходила ніч — подруга всім, хто прагне сховатися під її чорним плащем. Небо дихало спокоєм, лагідно плюскотіла річка. В гіллі в’язів на Єлисейських Полях перегукувались у гніздах пташки, бажаючи одна одній доброї ночі. В голубому небі уже блимали іскорки перших зірок.

Стояла та непевна година, яку не можна назвати ні днем, ні ніччю. Було досить темно, щоб загубитись на відстані, і досить ясно, щоб бачити одне одного зблизька.

Жан Вальжан у якомусь молитовному екстазі споглядав неозору мерехтливу імлу в себе над головою. Потім, немов почуття обов’язку пробудило його з мрійливої задуми, він нахилився над Маріусом, зачерпнув долонею води і бризнув юнакові на обличчя. Маріусові повіки не розплющились, але напіврозтулений рот іще дихав.

Жан Вальжан знову хотів зачерпнути води, коли раптом відчув невиразну тривогу — так буває, коли хтось стоїть у нас за спиною.

Він обернувся.

За кілька кроків від схиленого над Маріусом Жана Вальжана стояв високий чоловік у довгому рединготі. Руки його були схрещені на грудях, і права стискала кий зі свинцевою головкою.

У сутінках той чоловік здавався привидом.

Жан Вальжан упізнав Жавера.

Читач, звичайно, вже здогадався, що Тенардьє переслідував не хто інший, як Жавер. Несподівано вийшовши живим із барикади, Жавер відразу попрямував до префектури, доповів префектові про все бачене й негайно приступив до виконання своїх обов’язків, куди входило, як ми пам’ятаємо, спостереження за правим берегом Сени поблизу Єлисейських Полів — від недавнього часу та місцевість привернула до себе увагу поліції. Там Жавер помітив Тенардьє й пішов за ним. Решту ми знаємо. Очевидно також, що готовність, із якою Тенардьє відчинив перед Жаном Вальжаном двері, була хитрістю з його боку. Тенардьє відчував, що Жавер чатує десь поблизу; треба було кинути цьому гончакові кістку. Вбивця — яка знахідка! Випустивши з клоаки Жана Вальжана, Тенардьє відвертав Жаверову увагу на небезпечнішого звіра, а сам за допомогою цього маневру сподівався вислизнути з лабет поліції з тридцятьма дармовими франками на додачу.

Жан Вальжан потрапив із вогню та в полум’я.

Перенести дві такі зустрічі одну за одною, після Тенардьє наскочити на Жавера — то був тяжкий удар.

Жавер не впізнав Жана Вальжана: адже той, як ми згадували, став несхожий на себе. Невловним рухом зручніше перехопивши палицю, він запитав уривчасто і спокійно:

— Хто ви такий?

— Я.

— Хто це ви?

— Жан Вальжан.

Жавер схопив кийка в зуби, поклав свої дужі руки на плечі Жана Вальжана, стиснувши їх, мов лещатами, пильно придивився і впізнав його. Погляд Жавера був страшний.

Жан Вальжан наче й не відчув Жаверової хватки; так лев не звернув би уваги на пазурі рисі.

– Інспекторе Жавер, — сказав він, — я у вашій владі. Зрештою, я дав вам сьогодні свою адресу не для того, щоб ховатися від вас. Прошу тільки про одне…

Жавер, здавалося, не чув його слів. Він уп’явся в нього пронизливим поглядом і закопилив губи — ознака лютої замисленості. Нарешті він випустив Жана Вальжана, випростався, знову взяв кийок у руки і, наче в забутті, радше пробурмотів, ніж промовив:

— Що ви тут робите? Хто цей чоловік?

Він і далі звертався до Жана Вальжана на «ви».

— Якраз про нього я й хотів поговорити з вами, — сказав Жан Вальжан. — Розпоряджайтеся мною, як хочете, але спершу допоможіть мені доставити його додому. Тільки про це я й прошу вас.

Жаверове обличчя скривилося, як було завжди, коли від нього чекали якоїсь поступки. Одначе він не сказав «ні».

Він дістав із кишені хусточку, намочив її в річці й витер закривавлений лоб пораненого.

— Він був на барикаді, — сказав Жавер півголосом, ніби говорячи сам до себе. — Його там називали Маріусом.

Навіть за кілька хвилин до смерті цей першокласний шпиг усе оглянув, усе підслухав, усе почув і все запам’ятав; уже стоячи однією ногою в могилі, він здійснював спостереження.

Жавер схопив Маріуса за руку, шукаючи пульс.

— Він поранений, — сказав Жан Вальжан.

— Він мертвий, — не погодився з ним Жавер.

Жан Вальжан заперечив:

— Ні, ще живий.

— То ви принесли його сюди з барикади? — запитав Жавер.

Либонь, він був аж надто стурбований, бо не став допитувати Жана Вальжана про підозрілу втечу крізь підземелля клоаки і навіть не зауважив, що той промовчав у відповідь на його запитання.

Жан Вальжан думав тільки про своє. Він провадив:

— Він мешкає в Маре, на вулиці Сестер Голгофи, у свого діда…

Жан Вальжан понишпорив у кишенях Маріусового сурдута, дістав записник, розкрив його на першій сторінці й подав Жаверові.

З вечірнього неба ще струменіло досить світла, крім того, Жаверові очі бачили в темряві, як очі сови. Він розібрав нашкрябані Маріусом рядки й пробурчав:

— Жільнорман, вулиця Сестер Голгофи, номер шість…

Потім крикнув:

— Візник!

Читач пам’ятає, що вгорі стояв напоготові фіакр.

Через хвилину екіпаж з’їхав по спуску до водопою, Маріуса поклали на заднє сидіння, а Жавер із Жаном Вальжаном умостилися на передньому.

Дверцята зачинились, і фіакр швидко покотив по набережній.

Звернувши з набережної, поїхали вулицями. Візник стьобав батогом худих коней, маячачи на передку чорним силуетом. Усередині фіакра панувала могильна тиша. Нерухоме тіло Маріуса з пониклою на груди головою, з обвислими руками, з випростаними ногами, начебто ждало тільки, коли його покладуть у труну; Жан Вальжан здавався зітканим із темряви, Жавер — вирізьбленим із каменю.

8. Повернення блудного сина

При кожному поштовху фіакра з Маріусового чуба капала кров.

Уже зовсім споночіло, коли екіпаж під’їхав до будинку номер шість на вулиці Сестер Голгофи.

Жавер першим вийшов із карети, мимохідь глянув на номер над ворітьми і, піднявши важкий молоток, прикрашений за старовинною модою зображенням цапа й сатира, що зіткнулися лобами, гучно постукав. Ворота прочинились, і Жавер розчахнув їх. Назустріч пізнім гостям, позіхаючи, вийшов заспаний воротар зі свічкою в руці.

У домі всі спали.

Тим часом Жан Вальжан та візник винесли Маріуса з фіакра; Жан Вальжан тримав його під пахвами, а візник — за ноги.

Несучи Маріуса, Жан Вальжан просунув руку під його подерту одіж і пересвідчився, що серце б’ється.

Жавер звернувся до воротаря різким тоном, як і годиться представникові влади розмовляти зі слугою заколотника:

— Живе тут хтось на прізвище Жільнорман?

— Живе. Чого вам треба?

— Ми привезли його сина.

— Сина? — тупо перепитав воротар.

— Він мертвий.

Жан Вальжан, обшарпаний і весь у грязюці, — воротар дивився на нього з жахом, — заперечливо похитав головою. Воротар, здавалося, не зрозумів ні Жаверових слів, ні знаків Жана Вальжана.

— Він пішов на барикаду й ось — догрався, — сказав Жавер.

— На