Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

Артан не розлютився.

– Семеро, – широко усміхнувся. – Мені листа із дому надіслали. Минулого місяця невістка народила двійню.

– Яке щастя! – досить фальшиво захопилась я. – І ти надумав повернутися? Тебе ж усім містом випроваджували на пошуки кращого життя!

Ведмедик різко спохмурнів.

– У нас Сойл побував. Шукав Герка. І… Ну, і мене… Знаєш же повір’я про чаклуна і демона? Герка одного разу використали для пробудження Чорного Дракона, у мене є схильність до магії. Поки батько заговорював зуби Сойлу, брати із сім’ями в підвалі сховалися. Слуг у нас понад рік немає… У батька знайшлося небагато золота, але… Загалом, йому сильно дісталося, досі відлежується. А Білий Дракон спалив замок дотла, тільки стіни чорні залишилися та пів конюшні.

Я не вміла співчувати вголос. Досвіду не було. Однак зараз захотілося сказати щось підбадьорююче, і я спробувала підібрати слова:

– Якщо тобі потрібні гроші, то я знаю, де Плібія ховає прикраси. Їх у неї кіт наплакав, але в Борсуках усім твоїм племінникам на рік безбідного життя вистачить.

Артан голосно розреготався. Мені стало трохи ніяково. Оце запропонувала! Не могла щось краще вигадати? Ще б жебракувати його відправила! Ні, якщо йти на щось таке, то і вибирати треба з розумом. Тавенньку скарбницю в будівлі королівського розшуку зберігають, хіба ні? Дізнатися б, чи є там магія…

– Та не треба мені нічого, – витираючи сльози, що виступили від сміху, простогнав аристократик. – Наша родина не настільки зубожіла, щоб красти у людей.

– А хіба не цим ви займаєтеся з покоління в покоління? Збори, податки, викупи – чим не грабіж? І взагалі, тебе послухати, то лізти в княжу скарбницю можна, а до тітоньки під подушку – зась?

Він знову розреготався.

– Що смішного? Перед лицем Творця всі рівні, це тобі будь-жрець скаже, – розлютилась я. – Сам скаржився, що будинок згорів!

Ведмедик зігнувся навпіл, задихаючись від веселощів. Мені теж захотілося розсміятись. Стукнути його чимось важким по широких плечах і щиро розсміятися, ага. Як на зло, нічого досить твердого поруч не було, а користуватися звичайним віником або залишеною з літа на підвіконні мухоловкою не було ні найменшого бажання.

– Боги, це нарешті сталося, – ледве видавив Артан. – Ніколи б не повірив, якби сам не почув. Я ж не помилився? Ти запропонувала допомогу?! Ти захотіла допомогти моїй родині? Людям, з якими ти навіть не знайома? Тіт… Тає, та ти неймовірна!

Після такого сумнівного «компліменту» ми посварилися. Потім неохоче помирилися. Трохи позмагалися в тому, чиє життя важче, а майбутнє – туманніше. І якось непомітно дійшли висновку, що спалений замок цілком згодився б для Барра. Тавенною вже розповзалися недобрі чутки про мене і моїх «демонів», тому надовго затримуватися в місті не варто.

– Це ж лише на кілька років. Чорний Дракон росте з кожним днем, його кам’яне серце вже майже зникло. Ще трохи, і він не матиме в тобі потреби, – переконував Артан. – Може, захопить лігво Сойла і пустить тебе в його засіки? Або подарує тобі срібні рудники в Драконячих горах. Якщо не розсердиться і не спалить усіх нас іще раніше.

Таке незле бурчання… Він же міг просто сказати: «Їдьмо зі мною. У мене знайдеться місце і для тебе, і для твого небезпечного вихованця. Тобі не потрібно буде ховатися, вдавати іншу людину, красти, маючи гроші, і голодувати лише тому, що на самоті немає сенсу дбати про смак їжі». Я б скипіла і наговорила гидот, а пізніше пошкодувала б про свою нестриманість і рвонула б на північ пішки…

«Чому б і ні?» – думала я колись, кидаючись у чергову авантюру.

Ось і зараз, сперечаючись із Ведмедиком, я раз у раз ловила себе на цій думці.

Дорога довга, буде час запитати… І прибити його, якщо відповідь мені не сподобається.

Дійсно, чом би й ні?

Нарешті я не втікала, не ховалась і не вмирала від страху, коли хто-небудь звертав на мене увагу. Моє життя належало тільки мені – і деякою мірою Барру. Я могла йти, куди захочу, спілкуватися, з ким захочу, і робити, що захочу. А хотіла я…

Дім.

Так, я дуже хотіла мати свою власну оселю. Справжню. Не тимчасовий притулок і не орендовану кімнатку. Просто звичайний будинок, у якому я була б господинею. З великими вікнами, просторим ґанком і гострим двосхилим дахом. У ньому знайдеться місце яскравим килимкам, сухим квітам і пошарпаному малюнку в красивій рамці – нехай на потертому зображенні я впізнавала лишень очі Ферна, мені вистачало і такої дрібниці. Цей будиночок міг розташовуватися у Підліссі.

– Чом би й ні? – впевнено сказала я, перервавши розмірковування Артана про переваги утримання драконів в уже спалених будівлях. – Сам подумай, чом би й ні?!

– Це означає, що ми повернемося в мої Борсуки? – неспішно уточнив він.

– Це означає, що ми повернемося в мої Борсуки! – оголосила я. – У наші Борсуки! На деякий час. А коли Барр від мене відчепиться… Гей, досить набридати! Радуйся тому, що повіз ми купуємо в складчину, і вибиратиму його я!

Про нове життя головної героїні можна прочитати в романі "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!" - https://booknet.com/uk/book/shans-dlya-nevdah-abo-proshchavai-akadem-b372103