Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

16.3

 

***

Мела перед від’їздом притягла мішок книг про потойбічні сутності й засипала мене порадами (наказами?) на кшталт: «не можна нацьковувати дракона на людей», «не можна показувати дракона за гроші», «не можна використовувати дракона замість багаття або, ще гірше, грубки». Ще вона спробувала нав’язати мені «сову», однак тут я була непохитна – з мене вистачало однієї магічної тварини. Тому трохи схудлій і тому надто рухливій птиці незабаром судилося побачити своїх південних родичів.

– Я сумую за твоїм Ферном, – зізналася чаклунка. – Вони з Феранелем як дві протилежності. Демон був… Як би сказати… Він був завжди доречний. А нинішній Ферн злегка дратує.

– Тим, що не він повчає, а йому потрібно все розжовувати? – розсміялась я.

– Ні. – Мела заперечливо хитнула головою. – Це якраз і дозволяє сподіватися, що він не безнадійний. – Вона посміхнулась і зненацька різко посерйознішала. – Спасибі, що ти дала мені привід використати те старе заклинання. Всі говорили про політичну і релігійну рівновагу, про значення Білого Дракона для нашого світу, про цілительство, про загрозу від Барра… А я просто хотіла його знищити. Хотіла, щоб Ів видужала, а він зник без сліду. Як… Ти ж знаєш, так? Як мої… – чаклунка запнулася. – Те, що Сойл повернувся у свій світ, мене не дуже радує. От би розвіяти його як звичайного демона! Та не буду мріяти. Не витягувати ж його назад? Хоча думка цікава… Ні, досить! Що зроблено, те зроблено.

Я кивнула.

– Добре, що ти зважилася повернути свого дем… Тьху, ніяк не звикну! – продовжувала вона. – Ферн – це все-таки Ферн, нехай тепер він і сюсюкається з тобою, а мене обзиває вороною.

– Міг би кликати драною козою, – нагадала я. – Або безмозкою мавпою. Цінуй те, що маєш.

Мела розуміюче глянула на мене і не втрималася від усмішки.

– І ти не проґав того, що маєш. Не замахуйся на все відразу, але й не тікай, як зазвичай. Ти ж не втечеш знову?

Тікати я не збиралася.

***

Я планувала залишитися в Тавенні до весни. Не вийшло. Блідо-блакитна нечисть почала з’являтися все частіше і ближче, та й поводилася вона зовсім нахабно. З готелю мене чемно вигнали – інші постояльці скаржилися, що гарчання посеред ночі заважає спати, а вічний гар від моїх дверей нестерпний. Вони вирішили, у них під боком коїться якесь чаклунство, і не заспокоювалися доти, поки я не зібрала речі і не з’їхала. Куди? Та ж на сусідню вулицю.

Я не знала, де осісти. Скрізь було одне й те саме: теплі вітання (дякую, гроші!), знайомство з моїми «обставинами», завуальоване «до побачення»…

Мені спало на думку, що непогано б повернутися додому.

Дивна річ, розмірковуючи про дім, я уявляла широкі криві вулиці з вибоїнами, місцями замощені камінням. Ними походжали люди, що ніколи не бачили справжнього шовку. Під час зустрічі одне з одним вони обов’язково віталися, а коли помічали товстого балакучого чоловіка з блискучою бляхою мера міста, то поспішали зробити ледь помітний (не знаючи, в чому річ, і не зрозумієш, що відбувається) уклін.

На цих вулицях врослі в землю розвалюхи сусідили з новісінькими будівлями, а розхлябані візки не давали дорогу яскравим каретам місцевих багатіїв. Звідусіль виднілися високі шпилі старого замку, що примостився на околиці, і чувся полуденний бій годинника на ратуші. Ще там була знайома мені акуратна хатина із дощатим парканом, через який без проблем можна цупити огірки Ів…

Я скаржилася, що ніде не почуваюсь як удома? З цим не посперечаєшся. Але що заважало побудувати свій власний будинок і зробити його таким, яким я уявляла затишне житло, де і робота, і відпочинок на радість?

– Я повертаюся в Борсуки, – якось повідомив Артан.

Він заявився під вечір, нахабно напросився на вечерю і почав мучити мене повчаннями про небезпеку прогулянок на самоті, про мою не дуже доброчесну репутації серед сусідів і про невдоволення Зарлата через Чорного Дракона. Мовляв, влада поводиться лояльно, тому що викриття історії з драконами їм ні до чого, але їхнє терпіння не безмежне. Всі ці чутки, уявіть собі, позначаються на і без того напруженій ситуації в місті.

До речі, чому покоївки впевнені, що в мене закохався якийсь юний граф? І чи правда, що до мене унадився ходити вояка Ділбі, з яким ми познайомилися на пам’ятному балу в палаці? Невже у нього вистачило нахабства покликати мене у свою крихітну фортецю? Ще Зарлат якісь дивні питання ставить. Де Ів, де Чиж, з ким Ів, з ким Чиж… До мене він, бува, не заглядав?

Не дивно, що я була в досить поганому настрої. А Ведмедику заманулося ще й похвалитися від’їздом. «Я повертаюся в Борсуки», – наче мене це турбувало! Скатертиною дорога!

«Може, запитати?..» – на щастя, цю ідею я обірвала швидко.

Якщо є що сказати, скаже сам. Чи його теж мучать схожі «говорити – не говорити»?

– Їдеш? Гроші закінчились? – не втрималася від шпильки я.

– Додому захотілося, – парирував він. – У мене, на відміну від деяких, є дім.

– І успадкує цей дім один із твоїх братів, – мені зовсім не хотілося поступатися. – Начебто той, у якого шестеро дітей і п’ятнадцять кімнатних собак? Чи п’ятеро і шістнадцять? Ніяк не запам’ятаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍