Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

майже істеричний сміх, і Берлінґейм, Сперданс і С'юзен Воррен водночас скрикнули, але суддя сказав: «Так постановив суд!» — і гепнув по столу своїм молотком.

— І я ще додам, сер, що за всі ті роки, проведені мною тут на лаві, мені ще ніколи не доводилося бачити такої безглуздої щедрості!

Ебенезер вклонився.

— Дякую. Втім, було б краще, якби віддавалася хвала Справедливості вироку, а не його великодушності. Легко бути щедрим, коли йдеться про чужу власність.

Суддя щось відповів, але його слова потонули в тому галасі, який здійняла юрба, котра підняла Ебенезера на свої плечі й понесла до найближчої корчми, що розташовувалася на іншому кінці вулиці.

— То не мені ви повинні віддавати шану, а сліпому Правосуддю, — сказав поет, ні до кого зокрема не звертаючись. — Одначе, — додав він, — приємно нарешті опинитися серед людей, які не залишилися сліпими щодо високого статусу моєї посади. Моя повага до Кембриджа вповні відновилася.

І справді, найбільш вразливі з натовпу почали вже щось нашіптувати про святість; якась мати піднесла свою дитину, щоб він її поцілував, але Лауреат скромним помахом руки наказав їй відійти. Марно він роззирався навкруги, шукаючи Берлінґейма, аби посмакувати те, як той поставиться до цього його тріумфу.

Коли вони прибули, колишній позивач Вільям Сміт був уже в заїзді й, уздрівши свого благодійника, наказав усім подати пива.

— Як я можу віддячити вам, сер? — вигукнув він, обіймаючи Ебенезера. — Таж ви найхристиянськіша душа у всій провінції Меріленд, присяй-бо!

— Ну, годі вже, — відповів Лауреат. — Сподіватимуся тільки, що цього разу вони вас не обдурять.

— Це якраз те, чого я й сам боюся, сер, — погодився Сміт і витяг з-за пазухи якийсь папір. — Мій адвокат щойно склав цей документ, і коли вже ви його підпишете, то це навіки скріпить ваш вирок у будь-якому суді.

— Ну, то покінчімо вже з цим і перейдімо до пива, — засміявся Ебенезер. Він взяв перо та чорнила у шинкаря, розмашисто підписав документ і повернув його Смітові, бажаючи, щоб Берлінґейм, Анна й усі його лондонські приятелі були свідками в цю найславетнішу годину його життя.

— А тепер, — урочисто мовив Сміт, здіймаючи догори свого кухля і виголошуючи тост. — За здоров'я пана Кука, панове, нашого Поета-лауреата, цього найвеличнішого джентльмена з усіх тих, які коли-небудь своєю присутністю зробили ласку округу Дорсет!

— Правильно! — закричала решта.

— І за пана Сміта, — ввічливо мовив у відповідь Ебенезер, — який отримав лише справедливу винагороду за все те, що йому довелося зазнати.

— Правильно!

— І за здоровля отієї мальованої пуцьки, його доньки, — закричав хтось з натовпу. — Най Небеса бережуть нас від неї…

— Ні, радше за Справедливість, — втрутився Ебенезер, якому стало ніяково від цього натяку на С'юзен. — За Справедливість, Поезію, Меріленд… і, якщо ваша ласка, за Молден, до якого я прямую.

— Так, за Молден, — підтвердив Сміт. — І ви маєте знати, сер, що коли я звільню того лайдака Сперданса, щоб його місце посів справжній наглядач, то вас завжди радо там вітатимуть, ви будете моїм почесним гостем і можете гостити там скільки заманеться. — Він реготнув і підморгнув. — Присяй-бо, сер, якщо фальшивий патент лорда Калверта не приноситиме вам ніякого зиску, я сам найму вас на місце Сперданса управляти Молденом. І ви будете незгірш від нього, того, хто ошукав вас серед білого дня, а ви про те й гадки не маєте.

Ебенезер, пойнятий жахом, спохмурнів.

— Люб'язний сер, я вас щось не зовсім зрозумів!

— Та й крім того, тепер це вже і неважливо, парубче, — вишкірився Сміт і взяв у шинкаря новий кухоль. — Багато істин виповідають, не відаючи про те, і багато вчиненого зла виправляє випадок. За Молден! — сказав він, звертаючись до натовпу, і додав наступні слова, які, вочевидь, призначалися Лауреатові: — Тепер він мій по праву, ото я вже ним покерую! Бен Сперданс про таке і думати не смів!

— Правильно! Правильно! Правильно! — закричали всі; і, жлуктячи великими ковтками однаково і пиво, і загальний піднесений настрій, мало хто з присутніх помітив, як почесний гість зомлів і впав на встелену тирсою підлогу.

28

Якщо Лауреат — Адам, тоді Берлінґейм — Змій-спокусник

Отямившись, Ебенезер помітив, що лежить на лаві в кутку корчми; ноги його, піднесені догори, покоїлися на дерев'яній скриньці, а на чолі лежала мокра ганчірка. Згадавши причину, через яку зомлів, Лауреат ледь не знепритомнів ще раз; він знову заплющив очі, і йому захотілося тієї ж миті, не встаючи з того місця, сконати, то було б краще, ніж зіткнутися з глумом юрби та мати справу з власним соромом від безглуздої втрати.

Коли він нарешті зважився роззирнутися навкруги, то побачив Генрі Берлінґейма, що самотньо сидів поблизу за столом, попихкуючи люлькою та розглядаючи пияків біля шинквасу.

— Генрі! — гукнув геть розбитий поет.

Берлінґейм враз обернувся.

— Ні, не Генрі, Ебене. Моє ім'я — Тім Мітчелл. Я знайшов тебе на підлозі.

Ебенезер підвівся і труснув головою.

— Ох, святий Боже, Генрі, що я накоїв? А ти ж мене попереджав!

Берлінґейм усміхнувся.

— Я б так сказав: те, що ти зробив, — то була невинність, що чинить Правосуддя.

— Не глузуй з мене, заради Бога! — Він закрив обличчя долонями. — Якби ж то я залишився в Лондоні!

— Старий Ендрю дав тобі право розпоряджатися майном? Якщо ні, то ти не маєш права дарувати.

— Йому б ніколи не слід було цього робити, — відповів Ебенезер, — але він таки це зробив. Я відписав увесь його маєток і всю мою спадщину на користь того злодія бондаря!

Берлінґейм посмоктав люльку.

— То була безглузда уступна, але що сталося, то сталося. Ну, і як воно — бути таким же жебраком, як я?

Ебенезер не зразу здобувся на відповідь. Сльози навернулися йому на очі, і він похнюпився.

— Це був також посаг Анни, його половина: я відшкодую їй, відписавши свою половину будинку на Пламтрі-стріт, та попрошу вибачення. Але що скаже батько?

— Чекай-но, — відповів Берлінґейм, — не варт влаштовувати похорон, поки пацієнт ще не зовсім вмер. Що нам відомо про цього