Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— Він — падлюка, інакше б не скористався так з моєї невинності.

— Це лише доводить, що він людина, як ти в тому переконаєшся. Як ти гадаєш, це той самий Вільям Сміт, до якого ми приїхали?

— Та як він може бути ним, простий бондар? Я знаю історію його життя, мені ще у Мітчелла її розповіла С'юзен Воррен.

Берлінґейм насупив чоло.

— Він щось приховує, там певно є ще щось, і ще щось приховує вона, але один Бог відає, що саме; крутій крутія бачить здалека. Я зовсім не здивуюся, коли дізнаюсь, що він один із нас — таємний агент лорда Балтимора.

— І що то дасть, навіть якби він був губернатором Провінції? — похмуро запитав Ебенезер. — Усе одно Молден належить йому.

— Може, й так, може, й так. А може, дізнавшись про наше доручення, він буде розважливішим.

Ебенезер одразу пожвавішав.

— О Боже, Генрі, ти віриш у це?

Берлінґейм знизав плечима.

— Усе можливо в цьому світі. Облиш цю справу мені, і я дізнаюся, що тут можна вдіяти. Але наразі тобі ліпше думати, що ти не маєш ані шеляга — а воно, може, так насправді й є, — і не згадувати про наші надії. Втопи свою втрату у вині, як то роблять інші.

На ту хвилю Лауреатове воскресіння вже постерегли інші завсідники корчми, і вони не тільки не стали брати його на кпини, а й запросили випити разом з ними їхнім коштом.

— Хіба вони не знають про мою втрату? — запитав він Берлінґейма.

— Авжеж знають. Дехто знав від самого початку і тільки згодом довідався, що то було ненавмисне.

— Вони напевно думають, який же я телепень!

Берлінґейм знову знизав плечима.

— Одним святим менше, однією людиною більше. Може, все ж таки зробиш їм послугу і приймеш їхнє запрошення, як ти гадаєш?

Ебенезер підхопився було з лави, але враз знов опустився у розпачі.

— Ні, на Бога, як же я можу стояти собі й пиячити, коли я згубив мій Молден? Я маю шукати розради в пістоля, а не в склянці з елем!

— Твоя втрата — то наука, — відповів його друг, — але не мені ту науку тобі викладати. — Він підвівся зі стільця. — Ну, що ж, тепер ти так само безземельний, як і я. Тож, може, нап'єшся, бо саме це я і збираюся вчинити?

Поет досі вагався.

— Я боюся спиртного, так само, як боюся лихоманки, ліків і сновидінь, що спотворюють нам зір. Чоловік має бачити світ таким, яким він є, добрий він, той світ, чи злий.

— Це те благо, якого ти ще не сподобився, мій друже. То чого ж сподіватися, що це станеться саме сьогодні ввечері?

— Це жорстоко! — рішуче сказав Ебенезер. — Я просто ще ніколи не бував п'яний.

— Як ніколи досі не був жебраком, у якого ні кола ні двора, — відказав Генрі. — А втім, роби як знаєш. — Він повернувся спиною до Ебенезера і один пішов до шинквасу, де з ним запанібрата привітались інші завсідники, звертаючись до нього як до Тіма Мітчелла. Й Ебенезер, який відмовлявся радше через застереження, аніж від щирого серця, невдовзі приєднався до них — і не тільки тому, що його втрата була надто вже приголомшливою, щоб відверто подивитися на неї, але й тому, що він не почував себе цілком добре. Чи це було внаслідок тої дмучки, якої зазнала чала кобила, чи причиною була його тривога, викликана тим, як зле обійшовся Генрі з отцем Смітом, чи, що здавалося йому найвірогіднішим, через отой самий період «звикання» до тутешніх умов, який мусять пройти всі новоприбулі до колонії і жертвою якого стала його матінка, але у нього в животі був якийсь неспокій від самого рання, а чоло його було дещо гарячим від полудня.

— Овва! — вигукнув якийсь плантатор при його наближенні. — Ось нарешті йде наш христоподібний Лауреат! — У його голосі не було анітрохи єхидства; на його привітання луною відгукнулися інші й, розступившись, аби дати йому місце, навіть заходилися лаяти шинкаря, пригрозивши йому тим, що негайно ж усім гуртом підуть звідси, якщо їхнього товариша не почастують ромом коштом закладу.

Від їхньої привітності очі поета зволожилися.

— Ніякий це не справжній Лауреат, друзі, якого ви оце зараз бачите перед собою, — почав він, і слова давалися йому важко. — Ні, це радше сущий князь бовдурів, й одначе ж ви були з ним ґречні, буцімто він розсудлива людина. Я цього не забуду.

Берлінґейм, зацікавлено підвівши очі на початку цієї промови, здавалося, був розчарований її кінцем.

— З одної дурниці ще не станеш дурнем, — відказав хтось.

— Це й справді була з розмахом князівським дурна даровизна, — вирік інший, — тож маєш навзаєм таку ж за розмахом князівську нужду. Я так гадаю, ви квити.

Ебенезер хильцем випив свій ром, і йому подали ще склянку.

— Бідніший на цілий статок і мудріший на якийсь там гріш? — Він похитав головою. — У тому немає ніякого зиску.

— Утім, так уже воно є, — сказав Берлінґейм, промовляючи слова з акцентом Тіма Мітчелла. — Якщо чоловік не складе успішно іспити завчасу, тоді школа Життя дуже дорого правитиме за свою науку. І поза тим, твоє становище достойне!

— Достойне?! — запротестував Лауреат! — Якщо ти хочеш цим сказати, що я не найбільший йолоп у світі, тоді я згоден, але не бачу в тому нічого достойного!

— Випий, і я тобі поясню.

Його навчитель усміхнувся і, коли Ебенезер слухняно випив, сказав:

— Те, що випало тобі на долю, хіба ж не є долею кожного чоловіка?

— Може, то ром напустив мені туману, — урвав його Ебенезер, — але не бачу в твоєму зауваженні ні краплі сенсу. — Він зупинив свою промову, щоб відригнути, чим звеселив своїх новознайдених друзів, і зажадав ще випивки.

— Я хотів сказати, що ти відтворюєш історію Адама, — вів далі Генрі. — Ти надавав надто вже великого значення своїй невинності і, як наслідок цього, втратив свій земний рай. Ба ні, я піду далі й розвину цю думку: твоя пригода не тільки залишила