Вахтанг Теймуразович Кіпіані - Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР, Вахтанг Теймуразович Кіпіані

що радянський уряд начебто «гнобить» народні маси і творить у країни «цинічне беззаконня». Намагався довести, що Україна нібито є «колонією Москви», перебуваючи в складі Союзу РСР, начебто не має прав суверенної республіки, та закликав Радевича до проведення ворожої діяльності, заявляючи, що «українцям треба вести національно-визвольну боротьбу» за «звільнення України».

У грудні 1977 року під час розмови з прохідником вказаного рудника Голубенком В. В., висловлюючи своє невдоволення існуючим в нашій країні державним і суспільним ладом, зводив наклепницькі вигадки на демократичні основи радянського суспільства, заявляв, що радянські люди нібито обмежені в своїх громадянських правах, а також вихваляв спосіб життя в капіталістичних країнах, де начебто існує справжня демократія.

Проживаючи в гуртожитку в одній кімнаті з головним енергетиком фабрики цього ж рудника Русовим Є. К., в період з січня 1978 року до червня 1979 року під час розмов з ним наклепницьки твердив, що в Радянському Союзі начебто відсутня демократія, існує свавілля та беззаконня. Разом з цим радянський державний і суспільний лад ототожнював з режимом царської Росії, стверджував, що на Україні нібито проводиться «насильницька русифікація». Наклепницьки заявляв, що Українська РСР начебто не є рівноправною республікою в складі СРСР, а також виправдовував злочинну діяльність бандитів ОУН.

• В березні 1978 року в кімнаті гуртожитку вказаного селища в присутності прохідника Ковальова Георгія Івановича і його дружини Ковальової Світлани Григорівни зводив наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад, стверджуючи, зокрема, що начебто в УРСР для громадян відсутні права і вони незаконно переслідуються.

• В період від березня 1978 року до липня 1979 року, під час розмов з робітником названого рудника Грибановим Валерієм Яковичем, з яким проживав в одній кімнаті, наклепницьки твердив, що Радянська влада нібито не в народною, а що в нашій країні неначе чиниться «беззаконня» та порушуються права громадян, з ворожих позицій заявляв, що Україна в складі Союзу РСР нібито не суверенна держава, та закликав до боротьби з Радянською владою.

• Протягом вересня 1978 року — січня 1979 року в розмовах з сусідом по кімнаті гуртожитку робітником Мастраковим П. М. наклепницьки твердив, що в Радянському Союзі нібито порушуються права людини та демократичні принципи нашого суспільства, зводив злісні наклепи на внутрішню політику КПРС та Радянського уряду.

• У грудні 1978 року в приміщенні рудника імені Матросова в присутності робітників Стефановського Б. Г., Казакова П. В. і згаданого вище Голубенка В. В. зводив наклепи на радянський державний і суспільний лад, політику КПРС, заявляючи, що комуністи нібито довели країну до убогості і злиденності.

• В квітні 1979 року під час розмови з директором вказаного рудника Войтовичем В. С. зводив наклепи на радянську дійсність, заявляючи, що в нашій країні нібито існує «беззаконня», радянський народ начебто «безправний», «заляканий», а КПРС начебто проводить антинародну політику.

• Під час лікування в хірургічному відділенні лікарні селища Транспортне Тенькінського району Магаданської області протягом серпня-жовтня 1977 року в розмовах з сестрою-господаркою Никифоренко Н. К. систематично допускав наклепи на радянський спосіб життя, політику КПРС і Радянський уряд.

Зокрема твердив, що в нашій країні начебто відсутні демократичні права і свободи громадян. Органи радянської влади, за його словами, нібито «творять беззаконня». З ворожих позицій заявляв, що Україна в складі Союзу РСР начебто нерівноправна.

• Перебуваючи на лікуванні в тій же лікарні в червні 1979 року під час розмов з мешканцем селища Омчак Тенькінського району Магаданської області Жеренковим М. М. зводив наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад, заявляв, що в нашій країні начебто відсутня свобода слова, друку, обмежуються права громадян і радянські люди нібито позбавлені елементарних людських прав, а також допускав наклепи на марксистсько-ленінське вчення.

Пленум Верховного Суду УРСР 15 червня 1990 року скасував вирок Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і касаційну ухвалу із закриттям справи відносно Стуса В. С. за відсутністю в його діях складу злочину, передбаченого ст. 62 ч. І КК УРСР.

Підлягає скасуванню і вирок Київського міського суду від 2 жовтня 1980 року відносно Стуса В. С. з таких підстав.

Суд вірно встановив і навів у вироку фактичні обставини подій, але дав їм неправильну оцінку і зробив необґрунтований висновок про те, що Стус В. С. займався виготовленням, зберіганням, розповсюдженням з метою підриву та ослаблення Радянської влади антирадянської літератури і поширював в усній формі з тією ж метою наклепницькі вигадки, що порочили радянський державний і суспільний лад.

Написанням заяви до Президії Верховної Ради СРСР від 10 грудня 1976 року, яка була направлена в Прокуратуру Союзу РСР, Стус В. С. реалізував своє право громадянина звернутися за захистом гарантованих Конституцією СРСР політичних та особистих прав і свобод (т. 4 а. с. 11–13).

В заяві він посилався на безпідставне засудження його і інших осіб за політичні переконання, неправильне, на його думку, утримання громадян в психіатричних лікарнях, просив про реабілітацію і додержання закону.

Ця заява Стуса В. С. підлягала перевірці з повідомленням заявника про результати її розгляду.

Оскільки заява Стуса не містить в собі антирадянських і наклепницьких вигадок, вона не може бути предметом злочину, за який він засуджений.

У «Відкритому листі до І. Дзюби» Стус висловлював свою думку відносно арештів громадян на Україні в 1972–1973 рр. лиш за бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідності, прагнення до людяного соціалізму, рівноправного національного співжиття, демократизації громадського життя і духовного розкріпачення, переживав за духовне існування рідного народу, давав оцінку поведінці Дзюби в політичній боротьбі (т. 4 а. с. 123–124, 134, 137–141).

Посилання у вироку на паплюження в цьому листі радянського державного та суспільного ладу, наклепницькі твердження про арешти в 1972–1973 рр. на Україні, відсутність переслідування літераторів, загрозливого духовного існування народу не можна визнати обґрунтованими, оскільки суд не перевіряв ці факти в судовому засіданні, їх достовірність чи недостовірність, цей лист не містить агітації проти Радянської влади.

В листі до своїх знайомих — Коцюбинської М. Х., Кириченко С. Т., Бадзьо Г. В., Стус В. С. повідомляв їх про неправильну,