Олександр Дюма - Три мушкетери

Планше став розпитувати про поштаря і знайшов його. Той сказав, що довіз даму до Фромеля, а з Фромеля вона поїхала до Армантьєра.

Планше подався навпростець польовою стежкою і о сьомій годині ранку ввійшов у Армантьєр.

Там був тільки один заїзд при поштовій станції. Планше прикинувся лакеєм, що шукає вигідного місця. Не поговоривши й десяти хвилин зі слугами заїзду, він уже знав, що якась дама — сама, без супроводу — приїхала напередодні об одинадцятій годині вечора, зайняла кімнату, звеліла покликати до себе хазяїна й сказала, що хотіла б певний час пожити в околицях Армантьєра.

Планше дізнався про все, що йому було потрібно. Він побіг на призначене місце, зустрівся там з трьома іншими слугами, доручив їм стерегти всі виходи з заїзду й поспішив назад до Атоса, якому й розповів про зібрані ним відомості.

Тут у кімнату зайшли друзі мушкетера; вони повернулися з похорону.

Всі, навіть завжди лагідний Араміс, були понурі й насуплені.

— Що ми маємо робити? — спитав Д'Артаньян.

— Чекати, — відповів Атос.

Вони розійшлися по своїх кімнатах.

О восьмій годині вечора Атос загадав сідлати коней і переказати лордові Вінтеру та своїм друзям, щоб вони ладналися в дорогу.

За хвилину всі п'ятеро були готові. Кожен оглянув свою зброю і привів її в стан готовності. Атос зійшов униз останній і побачив, що Д'Артаньян уже сидить верхи й квапить усіх з від'їздом.

— Почекайте трохи, — сказав Атос, — нам бракує ще одного чоловіка.

Четверо вершників здивовано озирнулись довкола себе, марно силкуючись пригадати, кого їм може бракувати.

Тим часом Планше привів Атосового коня; мушкетер легко скочив у сідло.

— Ждіть мене тут, — сказав він, — я скоро повернуся.

І він пустив коня вчвал.

За чверть години він і справді вернувся в супроводі людини в масці, закутаної в довгий червоний плащ. Лорд Вінтер і троє мушкетерів збентежено перезирнулися. Ніхто з них не знав, хто ця людина. Але вони вірили, що так воно й має бути, бо саме так вважав за потрібне вчинити Атос.

О дев'ятій годині невеличка кавалькада під проводом Планше рушила в путь тією самою дорогою, якою їхала карета.

Сумно було бачити цих шістьох чоловіків, що мовчки поринули в свої думи, розпачливі, як сам відчай, і грізні, як сама відплата.

XXXV. Суд

Ніч була темна та буряна; важкі хмари мчали по небу, закриваючи зірки. Місяць мав зійти тільки опівночі.

Час од часу, при світлі блискавки, що спалахувала десь на обрії, подорожні могли розрізнити безлюдну дорогу, яка білою смугою тікала вдалину; потім, коли блискавка згасала, все знову занурювалось у непроглядний морок.

Атос щохвилини гукав до Д'Артаньяна, який намагався випередити невеличкий загін, щоб той їхав разом з усіма. Та вже за якусь мить Д'Артаньян знову залишав їх позаду. Він жив єдиною думкою — мчати вперед, і ця думка несла його за собою.

Вершники мовчки проїхали село Фестюбер, де лишився поранений лакей, потім обминули Ришбурзький ліс. Угледівши Ерліє, Планше, що, як і раніше, показував дорогу, звернув ліворуч.

Кілька разів то лорд Вінтер, то Портос, то Араміс озивалися до людини в червоному плащі. Але на всі запитання незнайомець відповідав лише мовчазним уклоном. Подорожні зрозуміли — він мовчить не просто так собі, — і більше не зверталися до нього.

Тим часом гроза набирала сили, блискавки спалахували чимраз частіше, грім гуркотів чимраз дужче; вітер, провісник урагану, куйовдив волосся вершників і свистів у перах їхніх капелюхів.

Вони пустили коней клусом.

Одразу ж за Фромелем почалася гроза, і вершники загорнулися в плащі. Останні три льє кавалькада промчала під несамовитою зливою.

Д'Артаньян скинув капелюх і розстебнув плащ; він з насолодою підставляв під дощ гаряче чоло й плечі, що тремтіли, немов у лихоманці.

В ту мить, коли загін, проминувши Госкаль, під'їздив до поштової станції, якийсь чоловік, що ховався від дощу під деревом, відступив од стовбура, з яким він зливався у темряві, вийшов на дорогу й притулив палець до губів.

Атос упізнав Грімо.

— Що сталося? — вигукнув Д'Артаньян. — Невже вона поїхала з Армантьєра?

Грімо ствердно кивнув головою. Д'Артаньян заскреготів зубами.

— Мовчи, Д'Артаньяне! — сказав Атос — Я взяв усе на себе, отже, сам мушу про все довідатися в Грімо. Де вона? — спитав Атос у слуги.

Грімо простяг руку до річки Ліс.

— Далеко звідси? — спитав Атос.

Грімо показав зігнутий вказівний палець.

— Сама? — спитав Атос. Грімо знаком показав, що сама.

— Панове, — сказав Атос, — вона сама, за півльє звідси, десь поблизу річки.

— Чудово, — мовив Д'Артаньян, — веди нас, Грімо.

Грімо пішов навпростець через поле, показуючи дорогу. Кроків через п'ятсот шлях їм перепинив ручай, і вершники подолали його бродом. При спаласі блискавки вони побачили село Ангенгем.

— Там, Грімо? — спитав Атос. Грімо заперечливо похитав головою.

— Тільки тихо! — сказав Атос. Загін знову рушив у путь.

Блискавка спалахнула ще раз; Грімо простяг руку, і в яскраво-блакитному сяйві вогняної змії вершники розгледіли на самому березі річки усамітнений маленький будиночок, що стояв не далі, ніж за сто кроків од порому.

В одному вікні світилося.

— Ми прибули, — сказав Атос.

У цю мить хтось виліз із рівчака. Це був Мушкетон. Він пальцем показав на освітлене вікно.

— Вона там, — сказав слуга.

— А де Базен? — спитав Атос.

— Поки я стеріг вікно, він стеріг двері.

— Молодці, — похвалив Атос, — ви всі — вірні слуги.

Атос скочив з коня, віддав повід Грімо й, зробивши всім знак об'їхати будиночок та стати біля дверей, попрямував до вікна.

Будиночок був оточений живоплотом у два-три фути заввишки. Атос перестрибнув через нього й підійшов до вікна, що не мало віконниць, але було щільно запнуте завісками, які затуляли його нижню половину.

Атос став на кам'яну приступку й зазирнув поверх завісок у кімнату.

При світлі лампи він побачив загорнену в темну мантилью жінку, що сиділа на ослоні перед згасаючим вогнем. Спершись ліктями на вбогий столик, вона схилила голову на білі, немов виточені зі слонової кістки, руки. Її обличчя важко було розгледіти, але на губах Атоса майнула зловісна усмішка. Він не помилився — це була та сама жінка, яку він шукав.

Аж тут заіржав кінь. Міледі підвела голову, побачила притиснуте до шибки бліде чоло Атоса і зойкнула.

Атос зрозумів, що вона впізнала його, і натиснув коліном та рукою на раму; вікно піддалося, скло посипалося на підлогу…

Схожий на страхітливу примару помсти, мушкетер