Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

Вона пригадувала, як Рет завжди вмів своїм сміхом розвіяти її страхи. Пригадувала, який спокій спадав на неї в обіймах його дужих рук, коли вона пригорталася до широких смуглявих грудей Рета. Тож вона звернула на нього свій погляд і вперше за кілька тижнів по-справжньому придивилась, який він став. І зміна, що зайшла з ним, вразила її. Цей чоловік уже не здатен був ані сміятись, ані заспокоювати когось.

Якийсь час по смерті Гарні вона була занадто люта на Рета, занадто перейнята власним горем, і найбільше, на що її ставало — це бути ввічливою з ним на очах у челяді. Її всю поглинули згадки про те, як швиденько дріботіли ніжки Гарні та як сріблясто вона сміялась, і у свідомості в неї не зринала думка, що, може, і він те саме згадує і що йому болить ще дужче, ніж їй. Протягом цих тижнів вони зустрічалися й перемовлялися досить чемно, але як незнайомці в холодних стінах готелю, як люди, що мають спільний дах над головою, сидять разом за столом, та ніколи не діляться одне з одним думками.

Тепер, коли її опосіли страх і самітність, вона воліла б зламати цей бар’єр, однак завважила, що Рет утримує її на відстані, так ніби не має до неї ніяких слів, крім чисто формальних. Тепер, коли лють її минала, вона хотіла б сказати йому, що не винуватить його у смерті Гарні. Їй хотілося б виплакатись у нього в обіймах і сказати, що вона теж страшенно пишалася тим, як вправно Гарні їздила верхи, теж була поблажлива до її вередів. Тепер вона ладна була б схилити перед ним голову й визнати, що таке тяжке звинувачення вона кинула йому з розпуки, гадаючи цим послабити власний біль. Але нагоди для такої розмови все не випадало. Він дивився на неї чорними безживними очима, і це аж ніяк не заохочувало до сповіді. А коли раз відкладеш зізнання, то далі на нього все важче й важче зважитись, і врешті воно стає зовсім неможливим.

Вона дивувалася, чому так вийшло. Рет був їй чоловіком, і їх єднало нерозривно те, що вони ділили спільне ліжко зачали й породили кохану свою дитину і так передчасно побачили, як її поглинула темрява. Тільки в обіймах батька цієї дитини вона могла б знайти розраду, якби вони виповіли одне одному свої згадки та жалі — спершу це було б боляче, та потім допомогло б загоїти рани. Але тепер у них якось так складалися стосунки, що їй, мабуть, легше було б опинитися в обіймах когось зовсім чужого.

Рет рідко бував удома. Коли вони сиділи разом за вечерею, він здебільшого був п’яний. І діяло на нього спиртне інакше, ніж раніше: тоді що більше він випивав, то ставав люб’язніший і в’їдливіший, а кумедні й навіть злостиві його репліки змушували її мимоволі сміятись. Тепер він, випивши, робився мовчазним і понурим, а ближче до ночі й зовсім сидів непритямний. Часом над ранок вона чула, як він заїжджав на заднє подвір’я і гупав у двері челядницького будиночка, щоб Порк допоміг йому піднятися кухонними сходами й вклав у ліжко. Вклав у ліжко! Того Рета, що заіграшки міг перепити кого завгодно, і ще й сам укладав усіх їх спати!

Раніше він був вишукано елегантний, а тепер зробився нечупарним, і Порк мусив сперечатися з ним мало не до крику, аби він змінив сорочку перед вечерею. Надмірне заглядання до чарки вже позначилося йому на обличчі, і гострі лінії підборіддя заступила нездорова одутлість, а під очима, набряклими кров’ю, з’явилися мішки. М’язи на його рослявому тілі обм’якли й ослабли, і почав випинатися живіт.

Часто він зовсім не вертався додому ночувати і навіть не попереджував про це. Звичайно, він міг собі хропти в якійсь кімнаті над пивничкою, але Скарлет завжди здавалося, що він проводить ніч у Кралі Вотлінг. Якось вона перестріла Кралю в крамниці — тепер це була простацька собі жінка, майже вся звабливість якої відійшла у минуле. Однак, попри свою косметику й надміру квітчасте вбрання, вигляд вона мала досить симпатичний, майже як у статечної молодички. Замість опустити очі або кинути зухвалий погляд, як то робили інші жінки легкої поведінки у присутності дами, Краля не одвела очей, а глянула на Скарлет пильно й мало не співчутливо, від чого та аж зашарілася.

Але Скарлет уже не могла тепер закидати щось Ретові, не могла гніватись на нього, вимагати вірності або соромити, як не могла примусити саму себе вибачитись перед ним за те, що винуватила його в смерті Гарні. Нездоланна апатія огорнула її, вона почувалася невідь чого такою нещасною, як ще ніколи в житті. Вона була самітна, хоча завжди звикла бути в гурті людей. Може, в неї просто раніше не було часу відчути свою самітність. А тепер, коли самітність і страх владно її опосіли, вона навіть не мала до кого вдатись, окрім Мелані. Бо ж тепер і Мамка, надійна її опора, повернулася до Тари. Назавжди.

Мамка не пояснювала, чому від’їжджає. Її втомлені старечі очі зажурено подивилися на Скарлет, коли вона попросила грошей на квиток додому. На сльози й благання Скарлет залишитись вона тільки відповіла:

— Я так і чую, як міс Еллен каже мені: «Мамко, вертай додому. Ти вже всю свою роботу скінчила». Тож я і їду додому.

Рет, присутній при цій розмові, дав Мамці грошей і поплескав її по плечах.

— Ти правильно робиш, Мамко. Міс Еллен має рацію. Вся твоя робота тут уже скінчилася. Вертайсь додому. Даси мені знати, коли матимеш у чому-небудь потребу.— А коли Скарлет спробувала знову обурено протестувати, докинув: — Цить, дурна ти! Хай їде! Та хто хотів би лишатися в цьому домі... тепер?

І так люто зблиснули в нього очі, коли він це говорив, що Скарлет перелякано відсахнулась.

— Докторе Мід, а ви не думаєте, що він... став трохи не в собі? — поспитала вона, коли через деякий час звернулася до лікаря, пригнічена власною безпорадністю.

— Щодо цього — то ні,— відповів той,— але він п’є, як риба, і занапастить себе, якщо не зупиниться. Він дуже любив дитину, Скарлет, і п’є, щоб забутись. Моя порада вам, панночко, подаруйте йому якнайшвидше другу дитину.

«Х-ха!» — подумала Скарлет, вийшовши з лікаревого кабінету. Це було легше сказати, ніж зробити. Вона залюбки подарувала б йому другу дитину, і кількох дітей,