Таша Клим - Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим

Глава 44. Speranza

ДЖЕЙКОБ

Після того, як із намету Сема вилетіла заплакана Моллі, він довго не показувався на вулиці. Інші ще спали, тому я повернувся до води й сидів там, притискаючи до грудей саморобний конверт. Мій погляд був прикутий до хвиль, які то виносили, то назад забирали у владу океану дрібні мушлі. Я не розглядав їхні вигадливі форми та палітру кольорів. Усі мої думки були лише про розмову з Моллі та конверт. Отримавши його, я зміг хоч трохи заспокоїтися, але тривога не зникла зовсім. Я знав, що всередині знайду підказку, але водночас розумів, що там точно не буде адреси будинку, де мешкають дівчата. Ця невідомість лякала. Мабуть, вона й зайняла місце тривоги в моєму серці.

Мені хотілося кинути все, побігти до Еріки і благати вислухати, але Моллі попередила, що це погана ідея. І я вирішив довіритись їй, адже раніше зі мною нічого подібного не траплялося. А ще вона сказала, що якщо я чесний, то час пройде і все налагодиться. Я відчайдушно вірив у це, сподівався, але все одно боявся, бо збирався відпустити дівчину, у яку закохався, у невідомому напрямку, щоб вона сховалась у величезному Лос-Анджелесі. Яка іронія, мій ангел збирався ховатися в Місті Ангелів.

Через якийсь час позаду почулися кроки, а за кілька секунд поряд сів Сем. Він виглядав не задумливим, як завжди, а скоріше пригніченим або навіть розбитим. Склавши витягнуті руки на зігнутих колінах, друг мовчки дивився кудись у далечінь. Я не знав, що сталося в наметі між ними з Моллі, але бачив, як це вплинуло на Сема. Ні йому, ні мені не хотілося розмовляти, тож ми просто мовчали. Мені не потрібні були моралі, як треба було вчинити, а йому, схоже, не хотілося обговорювати розмову з Моллі. І дурень зрозумів би, що вона все розповіла моєму другу.

З боку табору долинули голоси соліста гурту Sum 41, отже, Джеймс уже прокинувся. Зазвичай він слухав більш ритмічний важкий рок із гуркотінням ударних, але сьогоднішнього ранку почав із цієї пісні. І тепер, наче знущаючись, вокаліст співав про уламки душі та самотність.

Хлопці напевно збиралися снідати, але ми із Семом продовжували мовчки сидіти на березі.

— Гей, зануди! — крикнув Джеймс. — Ви йдете їсти чи як?

Сем повернувся до них і похитав головою, а я так і сидів нерухомо, притискаючи конверт до грудей. Обіцяючи відкрити його після від'їзду дівчат, я навіть не уявляв, як це буде важко. Думка про те, що Еріка може з хвилини на хвилину поїхати, викликала біль у серці й паніку в душі. Кожна секунда без неї здавалася днем, а години — вічністю.

— Ви чого тут сидите? — підійшовши, спитав Джон.

— Зараз не найкращий час для розмов, — відразу ж озвався Сем.

— Джейку, ти посварився з Ерікою? — не вгавав друг, схилившись так, щоб заглянути мені в обличчя. Від питання й усвідомлення відповіді на нього я відчував себе ще більшим нікчемою.

— Пізніше, — заперечив Сем, даючи цим зрозуміти, що продовжувати не варто.

Але Джон так просто не здався. Він поклав мені руку на плече й по-дружньому сказав:

— Та ви ж божеволієте один від одного, помиритеся.

З цими словами він пішов, а я тяжко зітхнув. Так, я не просто знав, а й відчував взаємність почуттів. Ось тільки тепер Еріка думала, що в мене є дівчина. Вона вважала мене зрадником, який розбив її серце, але ж і моє серце нило.

У той час, поки Джеймс із Джоном безтурботно снідали, ми із Семом сиділи на березі. Його присутність якимось чином рятувала мене від самого себе. Але варто було мені почути гул мотора зліва, як серце, здавалося, розірвалося на дрібні шматки. Ми із Семом підскочили одночасно й попрямували в бік заїзду, куди і їхали наші сусідки. Джон і Джеймс ще нічого не знали, але пішли слідом.

Я вдивлявся в незатоновані вікна, шукаючи Еріку очима. За кермом сиділа Моллі, яка вперто вдавала, що не помічає нашу четвірку. При всьому цьому на її обличчі виразно читався сум. Джессіка сиділа на передньому пасажирському сидінні зі схрещеними руками на грудях, не відриваючи погляду від вікна і виглядаючи дуже злою. А ззаду були Еріка та Вікі. Остання, схиливши голову, явно плакала, через що Джон мимоволі рушив до машини. А поруч... Поруч сиділа моя розбита дівчинка, якій я зробив боляче. Еріка була повернута до вікна, але за рухом рук, які раз у раз торкалися обличчя, я зрозумів, що вона плаче. Сильніше притискаючи конверт до грудей, я ніби намагався проломити грудну клітку, щоб фізичний біль хоч трохи заглушив душевний.

— Охрініти! — змахнувши руками, закричав Джеймс, не відриваючи погляду від машини. — Вони що, їдуть? Якого біса?

Джон різко розвернувся і, за кілька кроків підлетівши до мене, схопив за грудки.

— Що ти зробив? — кричав він, але голос виражав лише страх без жодної краплі злості. — Що сталося? Чому вони їдуть? — не перестаючи трусити мене, сипав питаннями Джон. — Чому Вікторія плаче? Джейку, трясця тобі, скажи хоч щось!

Друг відступив мою майку лиш тоді, коли побачив сльози на моїх очах.

— Еріка розмовляла із Софі, — подав голос Сем, що стояв поруч.

Але завжди впевнений і серйозний тон цього разу був зовсім інший — надламаний. Очі Джона розкрилися ширше, і я побачив у них страх упереміш із шоком.

— Що ця сука наговорила їй? — знову почав кричати Джеймс, футболячи ногами все, що валялося на піску. — Як Соф взагалі дісталася до неї? Тварюка твоя колишня, Джейку, ось хто вона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍