Стівен Кінг - Необхідні речі

Поміж розкотами грому вчувалися наче слабкі крики й вигуки. А тоді він чітко почув тихий, проте лункий тріск пістолетного пострілу.

– Містер Ґонт Їх відволікає, – пояснив Туз. – Він дуже хитровиїбаний жук. – Він насипав кокаїну собі в ложбинку для понюшки, шпильнув, тоді простягнув долоню Бастерові під ніс. – Чуєш, тату, зроби паузу – випий «міллер».

Бастер опустив голову й нюхнув.

Вони минули міст приблизно за сім хвилин до того, як по ньому проїхав Алан Пенґборн. Під мостом чорна позначка на таймері пересунулася на 30.

6

Туз Меррілл і Денфорт Кітон – він же Бастер, тато Зіппі, Жаба з Жабиних хоромів – повільно котили по Мейн-стріт під рясним дощем, наче Санта і його помічник, то там, то сям лишаючи пакуночки. Двічі повз них із ревом проїжджали автівки поліції штату, але жодного разу ніхто не звернув увагу на начебто черговий телевізійний фургон. Як Туз і сказав, містер Ґонт Їх відволікає.

Вони залишили таймер і п’ять паличок динаміту під дверима похоронного залу Семюелса. Поруч стояла перукарня. Туз обгорнув лікоть ковдрою і вгатив ним по скляній панелі дверей. Він вельми сумнівався, що перукарня оснащена сигналізацією… або що поліція взагалі на це відреагує, якщо так. Бастер подав йому свіжоприготовлену бомбу – за допомогою дроту з відділень під лавками вони надійно прикріпляли таймери й підривні капсулі до динаміту, – і Туз кинув її через дірку в дверях. Вони подивилися, як бомба прокотилася під крісло № 1, а таймер показав 25.

– Тут більше поголитися не вдасться, тату, – видихнув Туз, і Бастер задихано розреготався.

Тоді вони розділилися: Туз кинув пакунок у «Ґалаксію», поки Бастер ховав інший під нічне віконце видачі в банку. Коли вони під невпинним дощем повернулися до фургона, небо розрізала блискавка. З неземним ревом у потік Касл повалився в’яз. Якийсь час вони постояли на тротуарі, витріщаючись у тому напрямку, обоє з думкою, що динаміт під мостом вибухнув на двадцять хвилин раніше, хоча язиків полум’я видно не було.

– Думаю, то була блискавка, – сказав Туз. – Мабуть, у дерево вцілила. Давай далі.

Коли вони рушили, цього разу з Тузом за кермом, поруч проїхав Аланів універсал. Під зливою жоден із водіїв не впізнав іншого.

Вони під’їхали до «Закусочної Нен». Туз вибив скло дверей ліктем, і вони залишили динаміт із таймером, заведеним на 20 хвилин, усередині, біля касової стійки. Коли виїжджали, спалахнула неймовірно яскрава іскра блискавки, і всі вуличні ліхтарі згасли.

– Електроенергія! – радісно скрикнув Бастер. – Електрику вирубило! Фантастика! Тепер поїхали в муніципалітет! Підірвемо його к єбєній фєні!

– Тату, там дохеріща копів! Ти їх що, не бачив?

– Вони за своїми ж хвостами бігають, – нетерпляче переконував Бастер. – А як почнеться дійство, то бігатимуть за ними вдвічі скоріше. Як на те пішло, зараз темно, тому можемо пробратися через залу суду з іншого боку. Мій універсальний ключ ці двері також відмикає.

– Та в тебе яйця тигра, тату. Ти про це знав?

Бастер напружено всміхнувся.

– У тебе теж, Туз. У тебе теж.

7

Алан заїхав на одне зі скісних місць для стоянки перед «Необхідними речами», вимкнув двигун універсала і просто якийсь час посидів, дивлячись на крамницю містера Ґонта. Тепер на вітрині висіла нова табличка:

ВІД ВАС ПРИВІТ А ВАМ – ПРОЩАЙ ПРОЩАЙ ПРОЩАЙ НЕВІДЬ-ЧОМУ ВІД ВАС ПРИВІТ А ВАМ – ПРОЩАЙ[167].

Наче неон, постійно спалахували блискавки, від чого вітрина була схожа на порожнє мертве око.

Проте глибокий інстинкт підказував, що хоч «Необхідні речі» зачинені й тихі, можливо, там не порожньо. Може, містер Ґонт і покинув місто серед усього цього рейваху – під час розлютованої бурі, коли копи бігають, наче курчата з відрубаними головами, це було б зовсім неважко. Але образ містера Ґонта, що сформувався в Алановій голові під час довгої шаленої поїздки з лікарні в Бриджтоні, скидався на заклятого ворога Бетмена – Джокера. Алан вважав, що тут він має справу з чоловіком, для якого встановити реактивний клапан протилежної дії на унітаз друга – вершина гумору. І чи така людина після того, як підклала кнопку тобі на крісло чи запхала запалений сірник тобі в підошву лише для того, щоб посміятись, утекла б до того, як ти сядеш чи помітиш, що в тебе горять шкарпетки й уже чорніють холоші? Звісно ж ні. Де ж веселощі?

«Думаю, ти досі тут, – міркував Алан. – Думаю, хочеш дивитися на всі ті веселощі. Правда, курвий сину?»

Він сидів досить рівно, вдивляючись у зелений навіс магазину, намагаючись осягнути розум людини, яка запустила в рух такий складний і злобний ланцюг подій. Він надто заглибився в себе й не помітив, що автомобіль, припаркований ліворуч від нього, досить старий, хоч і має гладенький, майже аеродинамічний дизайн. Узагалі, це був «такер талісман» містера Ґонта.

«Як ти це влаштував? Стільки всього я б хотів дізнатися, але на сьогодні вистачить навіть цього єдиного. Як тобі вдалося це зробити? Як тобі вдалося дізнатися стільки всього так швидко?»

«Браян сказав, що містер Ґонт насправді зовсім не людина».

Удень Алан підняв би на сміх цю думку, так само як висміяв би те, що амулет Поллі може мати якісь надприродні сили зцілення. Але сьогодні, опинившись під скаженою долонею бурі, пильно вдивляючись у вітрину, що зорила порожнім мертвим оком, він відчув у цій думці певну незаперечну похмуру силу. Він пригадав день, коли прийшов до «Необхідних речей» із конкретним наміром познайомитися й поговорити з містером Ґонтом, і дивне відчуття, що охопило його, коли він зазирав у вітрину, склавши долоні з боків обличчя, щоб не відблискувало. Тоді він відчував, що за ним спостерігають, хоча було очевидно, що магазин порожній. І не лише це. Він відчував, що спостерігач там лихий, сповнений ненависті. Відчуття було таке сильне, що на мить Алан дійсно сплутав власне відображення з неприємним (і напівпрозорим) обличчям іншої людини.

Наскільки сильним було те відчуття… наскільки ж сильним.

Алан раптом пригадав іще дещо. Бабуся говорила йому, коли був малим: «Голос диявола слухати приємно».

«Браян сказав…»

Як містер Ґонт отримав стільки знань? І навіщо, заради Бога, йому знадобилася така глушина, як Касл-Рок?

«…що містер Ґонт насправді зовсім не людина».

Алан раптом схилився і почав обмацувати підлогу універсала з пасажирського боку. Спочатку здалося, що те, що він шукає, десь зникло – випало з машини, коли пасажирські дверцята були відчинені; а тоді пальці натрапили на металевий вигин. Просто закотилося під сидіння, оце й усе. Він видобув предмет, підняв його… і голос депресії, не чутний, відколи він покинув палату Шона Раска (чи, може, просто в Алана було забагато справ, щоб іще його слухати), заговорив гучним і тривожно радісним тоном:

«Привітулі, Алане! Здоров!