Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і орден Фенікса

- Чудово, чудово, - лагідно сказав старенький чаклун. - Я заберу твою екзаменаційну роботу, а тобі раджу піти й гарненько відлежатися.

- Я так і зроблю, - енергійно закивав головою Гаррі. - Дуже вам дякую.

Щойно старенький переступив поріг Великої зали, як Гаррі вибіг сходами нагору, а тоді помчав коридорами з такою швидкістю, що портрети, повз які він біг, докірливо буркотіли йому вслід. Піднявся ще на кілька поверхів і нарешті кулею влетів у подвійні двері шкільної лікарні, аж мадам Помфрі, що саме заливала ложечкою якусь яскраво-синю рідину в роззявлений рот Монтеґю, перелякано зойкнула.

- Поттере, що ти виробляєш?

- Мушу побачити професорку Макґонеґел, - Гаррі так важко дихав, що легені ледь не розривалися. - Негайно... це терміново!

- Її тут немає, Поттере, - сумно відповіла мадам Помфрі - Вранці її перевели до лікарні Святого Мунґо. Отримати в її віці чотири приголомшливі закляття в груди? Це ще диво, що вона жива.

- Її... немає? - отетеріло перепитав Гаррі.

Здалеку пролунав дзвоник, і він почув знайомий галас учнів, що вибігали з класів у коридори. Стояв нерухомо й дивився на мадам Помфрі. Його охопив жах.

Нікого не залишилося, Дамблдора немає, Геґріда немає, але він завжди сподівався, що лишатиметься професорка Макґонеґел. Можливо, дратівлива й сувора, але завжди надійна і незмінно тут присутня...

- Не дивно, Поттере, що тебе це шокувало, - схвально сказала мадам Помфрі. - Спробували б вони приголомшити Мінерву Макґонеґел серед білого дня, віч-на-віч! Боягузи, ось хто вони такі... нікчемні боягузи... якби я не переймалася, що з вами, учнями, без мене може тут статися, то з протесту негайно б подала у відставку.

- Так, - безпорадно видихнув Гаррі.

Розвернувся і сліпо попрямував з лікарні у переповнений коридор. Натовп штовхав його і відпихав, а він стояв, заповнюючись, немов отруйним газом, панічним жахом, доки не закрутилася голова. Він не знав, що робити...

«Рон і Герміона», - пролунав голосок у голові.

Він знову кинувся бігти, розштовхуючи учнів і не зважаючи на їхні сердиті крики. Збіг двома поверхами нижче і вибігав уже на мармурові сходи, коли побачив друзів, що квапливо піднімалися до нього.

- Гаррі! - вигукнула перелякана Герміона. - Що сталося? З тобою все гаразд? Ти не захворів?

- Де ти був? - допитувався Рон.

- Ідіть за мною, - звелів їм Гаррі. - Маю вам щось сказати.

Повів їх коридором другого поверху, зазираючи в усі двері, аж доки знайшов порожній клас. Затяг туди Рона й Герміону, зачинив двері, притулився до них спиною і глянув на друзів.

- Волдеморт напав на Сіріуса.

- Що?

- Звідки ти...

- Побачив. Щойно. Коли задрімав на екзамені.

- Але... де? Як? - зблідла Герміона.

- Як - не знаю, - відповів Гаррі. - Зате знаю - де. У відділі таємниць є приміщення, в якому повно полиць з маленькими скляними кулями. Це сталося наприкінці дев'яносто сьомого ряду... Він хоче використати Сіріуса, щоб той йому звідти щось дістав... катує його... погрожує потім убити!

Голос Гаррі тремтів так само, як і коліна. Підійшов до парти й сів, намагаючись заспокоїтися.

- Як нам туди потрапити? - запитав у друзів.

На мить запала мовчанка. Тоді Рон пробелькотів: - К-куди потрапити?

- У відділ таємниць, щоб урятувати Сіріуса! - голосно пояснив Гаррі.

- Але ж... Гаррі... - ледь чутно сказав Рон.

- Що? Що? - крикнув Гаррі.

Не міг зрозуміти, чому вони дивляться на нього так, ніби він верзе якісь нісенітниці.

- Гаррі, - перелякано почала Герміона, - як... як міг Волдеморт потрапити в Міністерство магії, щоб ніхто цього не помітив?

- Хіба я знаю? - закричав Гаррі. - Питання в тому, як нам туди потрапити!

- Гаррі... подумай сам, - підступила до нього на крок Герміона, - зараз п'ята година... в Міністерстві магії повно працівників... як там могли опинитися непомітно для всіх Волдеморт і Сіріус? Гаррі... це чаклуни, яких шукають по цілому світі... невже вони могли непомітно пробратися в будинок, де повно аврорів?

- Не знаю! Може, Волдеморт був у плащі-невидимці! - знову закричав Гаррі. - Та й у відділі таємниць завжди було порожньо, коли я там бував...

- Гаррі, ти там ніколи не бував, - спокійно заперечила Герміона. - Тобі тільки снилося.

- Це не звичайні сни! - крикнув їй в обличчя Гаррі, зриваючись на ноги і теж підступаючи на крок. Хотілося трусонути нею, мов грушею. - Як ти тоді поясниш випадок з Роновим татом? Що це було? Звідки я знав, що з ним щось сталося?

- Це правда, - тихенько сказав Рон, поглядаючи на Герміону.

- Але ж це так... так неправдоподібно! - з розпачем вигукнула Герміона. - Гаррі, як міг Волдеморт напасти на Сіріуса, якщо той весь час сидить на площі Ґримо!

- Може, Сіріус не витримав і вийшов подихати свіжим повітрям, - схвильовано пояснив Рон. - Він уже давно хотів вирватися з того будинку...

- Але навіщо, - наполягала Герміона, - навіщо Волдемортові використовувати саме Сіріуса, щоб дістати зброю чи що там ще?

- Не знаю! Може бути безліч різних причин! - закричав на неї Гаррі. - Може, Волдеморт просто вибрав Сіріуса, бо йому начхати, що з ним станеться...

- Знаєте, я оце щойно подумав, - приглушеним голосом сказав Рон. - Сіріусів брат був смертежером. Може, він розкрив Сіріусові таємницю, як здобути зброю!

- Так... і саме тому Дамблдор намагався весь час тримати Сіріуса під замком! - погодився Гаррі.

- Ви мені вибачте, - крикнула Герміона, - але це все нісенітниці! Ми не маємо жодних доказів, що Волдеморт і Сіріус насправді там були...

- Герміоно, Гаррі їх бачив! - накинувся на неї Рон.

- Що ж, - налякано, але рішуче відказала вона, - я таки мушу це сказати...

- Що сказати?

- Гаррі, це не критика... Але ти робиш... так, ніби... я маю на увазі... тобі не здається, що ти весь час граєш роль... роль... рятівника? - запитала вона.

Гаррі уважно на неї подивився.

- Що означає «роль рятівника»?

- Ти... - вона ще ніколи так боязко на нього не дивилася. - Тобто... скажімо, торік... на озері... під час турніру... ти не повинен був... тобто тобі зовсім не потрібно було рятувати ту малу Делякур... тебе трохи... занесло...

Гаррі залила гаряча хвиля злості. Як вона