Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

тільки й могли безкарно правдувати в очі цареві, ніхто в Кремлі потому не важився й рота роззявити, і рештки вільного ума (разом із тими блазнями) були виволані з палацу, бо ж сама собою прикра правда без премудрих дурнів, котрі нічого в світі не боялися, ні в яких палатах зроду-звіку не жила.

Аж тут зненацька вона вдерлась, нещербата правда, до повелителя всія Русі та й бризнула в пресвітлі очі, на мить осліпила, і дужа хвиля гніву вже ошпарила самодержця, але ніхто не зміг би тоді збагнути, які протирічиві почуття згасили той гнів, тую хвилю, що замалим не змила в Стікс чи в Лету цього одчайдушного молодика, і государ, немовби зачарований його душевною красою, вражений сміливістю, государ стояв і стояв, раптовою посмішкою відповідаючи якимось власним мислям, на мирославського листа поглядаючи, і пухлява рука вже простяглась чи до послання України, а чи до срібного набата, не вельми й дзвінкого калатайла, як оте, що носять на шиї корови, до набата, на звук якого сюди вдерлись би миттю ринди, бояри, дворяни й попи, щоб схопити цього солодкогласного хохла — чи за якісь там «укоризны», государеві завдані, чи, може, за будь-які «наветы оболгания», чи просто за найменшу непоштивість до великого царя, щоб мерщій скарати зухвальця, як тоді й карано всіх «ослушников, волков стада государева, царскому добру досадителей».

31

Арінушка боялась ворухнутись.

Не дихала.

Тремтіла за тим же аналоєм, десь біля порога.

Бояри, стольники, думні дяки та всякі інші царедворці не раз і не два зазирали з-за важких дверей, але цар їм дражливо кивав, щоб не вступали.

Потім, явно вже заморочений, кивнув козакові:

— Розбазікався! — Аж потому спитав зачудовано: — І не боїшся нас нітрішки?

— Боюсь, — простодушно признався парубок.

— То-то ж! — зрадувався государ, щиро втішений, бо цей чубатий гордій признався-таки нарешті в звичайній людській недолужності і від цього став аж наче миліший государеві, який мав, зрештою не хиже серце, що просило часом не поклонів, не пишності, не диму кадильного, а й пахощів бруньки тополиної жадало, а й пісні жайворона в високості, а й тихої розмови з другом щирим, і государ, чимось на ту хвилину вельми збентежений солодко й млосно, для цілунку простяг Омелькові пухкеньку білу руку, що, цілком природно, означало найвищу милость, миттю схопив листа мирославців, почав читати, а потім, коли щось тьохнуло в серці, швиденько зняв з аналоя срібний набат, затряс ним, важким і стугонливим, а коли в двері прожогом шурхонули стрільці, великий государ звелів покликати ближніх бояр, бо церковна відправа, як чути було за дверима, вже скінчилася, і тільки тут Омелян зрозумів, що діло свого життя він таки сповнив, хоч і не дуже вправно, що загрозлива пересторога, подана в листі мирославців, дійшла-таки до лінивого ума, і государ тепер, себе самого ж рятуючи від нової чужинної навали, не зможе не послати допомоги вмитій кров’ю Україні.

Поки вступали бояри, Омелько стояв, гідно піднісши чубату голову, і складні почуття займали дух козакові: він рад був, звісна річ, що государ нарешті взяв-таки до рук мирославське писання, але вже й картав себе за те, що повівся перед царем необачно, як півень задерикуватий, як дурень дуренний, розуміючи, що міг занапастити себе й своє посельство, хоч і відчував напевно, що інакше вчинити не міг… не вмів… не хотів!

Цар знову кинув на чорний аналой мирославське письмо, а коли ввійшли всі ті, кого він кликав, государ, тишайший і благосний, звелів Омелькові:

— Давай твого листа!

Низьке чоло йому перетяли дві зморшки, і все в ньому змінилося, в вигляді государевім, все стало іншим, інакшим, як йому самому здавалось, неземним, нелюдським, саме царським.

Та й голос великого князя зненацька забринів можновладною силою, сріблом та злотом, міддю соборного дзвона, міццю та холодом.

Та й очі сяяли тим звичним для царя, награним за довгі роки державним, височайшим блиском.

Велична осанка ще вище підняла ставну фігуру, і все стало інакшим, ніж за кілька хвилин перед тим, і не було вже тут нікого, крім царя та його покірливих і невірних рабів.

Простягши хутенько листа мирославців, Омелян цілував государеву руку, як і годилося за придворною установою, як те він і мусив чинити, справляючи нелегку місію посла.

Впавши цареві до ніг, бив поклони без числа, без ліку, як і належало всім послам, посланникам чи просто гінцям, хоч усі царедворці й поглядали з кепкуванням: на його пошарпаний у дальній дорозі жупан, латаний і перелатаний руками Арінушки, на його обвітрене й комарами гризене обличчя, на чуб хохлацький, прекумедний з погляду бояр, на дівчисько розкудлане, що прийшло з ним сюди…

Але ж… усі ці вельможі, всі нині чули, як слухняно виспівували за цим холопом у соборі крилошани; всі знали й цареву прихильність до партесного багатоголосого співу; всі вже прознали і про сварку царя з патріархом і могли вгадати цареве бажання — втерти носа невірному князеві церкви; всі розуміли, що до співака цього, про всяк випадок, треба ставитись поважливо і обережно, і вірнопіддані дивились на лице монарха, бо ж цар всія Русі, сувоїк паперу потроху розгортаючи, читав листа мирославців, щойно поданого до власних рук самодержця.

Цареве чоло, невисоке, а світле та біле, і все його прегарне руське обличчя, обличчя русявого «доброго молодца», з кожним прочитаним рядком хмарнішало, затьмарювалось, добродушний погляд важчав, очі помітно побільшали, і вже палахкотіло в них не дрібне роздратовання, не серце, не страх, які допіру бачив Омелян, а зайнялись вони жовтими, блакитні очі, аж золотими вогниками гніву, пересердя державного мужа й недавнього воїна, котрий у боях із чужинцями за кілька років перед тим здобув собі слави відважного руського витязя, полководця й стратега.

Дочитавши послання мирославців, государ, муж державний, іще раз перебіг поглядом по всіх рядках, аж потім поспитав:

— Чому так довго ніс письмо? — і ткнув пухкеньким пальцем у число та місяць під посланням.

— Я в Москві вже давненько, ваша величність!

— Як же ти смів з таким нагальним ділом… — заговорив самодержець, і голос урвався йому, аж наче государ задихнувся.

Гонець мовчав також.

Серце калатало радісно.

Бо ж нарешті починалося те, за чим він прийшов до Москви.

Тричі перехрестившись, Омелян узявся викладати государеві й ближнім його боярам лиху причину, що привела посланця України аж до самісінького Кремля.

Арінушка, принишкнувши за аналоєм, чекала чудової хвилини, коли можна буде вирватися з Омелечком із цієї золотої клітки, і вже не чула болю від