Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

до кінця, а потім, підтримуючи її знизу, витягнув повністю. Опустив на стільницю тумби та зазирнув у квадратну дірку, що зараз відкрилася. На обличчі з’явилася посмішка. Він поліз у дірку правою рукою, витягнув спочатку вузьку планочку, а потім — прямокутну фанерку.

— Вуаля! — гість повернувся до Ренати.

Та підійшла, зазирнула в квадратну дірку й побачила на дні ніші заглибину, заповнену пачкою листів. На верхньому конверті — маленька марка з головою якоїсь королеви чи принцеси.

— Це він, Вітас! — у голосі старого прозвучала ніжність.

Гість на очах Ренати опустив згори на заглиблення прямокутну фанерку — вона легко і повністю затулила схованку. Потім згори старий опустив планочку, і тепер ніша вже нічим не видавала свою таємницю. Так само легко він засунув назад у квадратну дірку раніше витягнуту скриньку.

— У нього майстерня поруч із будинком була. Там мали би ще готові ноги зберігатися. Він про запас багато робив! — промовив прибулець.

— Майстерні не пам’ятаю! При мені не було! Хіба комора!

— Так, мабуть, майстерня там, у коморі! — припустив старий.

— Даруйте, а ви хто? — нарешті задала Рената запитання, що вже півгодини її мучило.

— Кукутіс, — назвався старий. — Приятель і клієнт вашого Вітаса! Він мені три ноги зробив! Ось і ця — його робота! — він опустив погляд униз. — Тільки я її не вберіг! Потрапив у шторм на Ла-Манші, мало не потонув. Мене на катері хвиля з палуби знесла й об рубку гепнула. Ногою. Нога й тріснула. Тому я до Вітаса й повернувся.

— Шторм на Ла-Манші? — Рената була явно вражена почутим.

— Атож, я так до Англії і не доплив, — засмучено похитав головою Кукутіс. — Умовив одного рибалку переправити мене туди з Дюнкерка, але ми мало не потонули, тому повернули нас добрі рятувальники в порт. Це вже після того, як мене об рубку садонуло.

Рипнули коридорні двері. На половину Йонаса зазирнув Вітас.

— Ренато! — покликав він. — Ти тут?

— Так, ми тут!

— Може, поснідаємо, раз уже так рано встали? — запропонував він спокійно.

— Звісно, — Рената всміхнулася і тут же обернулася до старого. — Ходімо до нас, поїмо!

Кукутіс сів за овальний стіл, озирнувся у вітальні на всі боки, нижню губу підібгав. Немов залишився задоволений побаченим.

— Ми ж із вами не познайомилися, — цілком миролюбно мовив Вітас, котрий сів поруч із гостем.

— Мене Кукутісом звати, — старий зупинив свій погляд на молодому співрозмовникові. — А ви також із цих лісів? — спитав він, кивнувши на вікно.

— Ні, я із Каунаса.

— Бував, — Кукутіс закивав і підняв погляд до стелі, немов пригадуючи щось. — Хороше містечко.

Рената принесла кавник і горнятка, розлила каву. Підсунула до чоловіків ближче цукерничку.

— Ви ж каву п’єте? — спитала старого. І тут же слідом: — Вам яєчню з двох яєць?

— Каву буду, й яєчню також, — погодився Кукутіс.

І тут же нахилився, підняв штанину над дерев’яною ногою і витягнув із неї маленьку шухлядку зі срібною сільничкою у формі наперстка. Підняв шухлядку завбільшки із півтора сірникових коробки на стіл, на очах у здивованих господарів сільничку вийняв і праворуч від кавового горнятка поклав. А шухлядку знов у ногу засунув.

— Вітаса робота, — сказав із гордістю. — Тільки він міг знати, що людині з дерев’яною ногою в дорозі знадобитися може! Навіть я всього не знаю, що в його, точніше, в моїй нозі знайти можна. Він мені найважливіше показав, а решту, сказав, сам знайду...

— Він каже, що у мого прадіда меблева майстерня у дворі була, — з майже запитальною інтонацією повідомила Рената Вітасу. — Значить, тільки в коморі...

— Якщо вона там, я місце впізнаю, у мене пам’ять дуже хороша, — промовив із гіркотою в голосі старий і знову на стелю глипнув, задумавшись або пригадуючи щось.

— Там у нас тепер... — озвався Вітас і зупинився перед тим, як вимовити слово «салон», збагнув, що людині у віці Кукутіса багато сучасних слів можуть не сподобатися. — Щось на зразок перукарні для собак, ну... для домашніх тварин, щоб їх до ладу доводити... Але вона займає тільки частину комори, праворуч, а ліворуч — там дрова й інструменти.

— Треба глянути, — видихнув Кукутіс.

— Після сніданку й подивимося, — сказав Вітас і попросив у Ренати ще кави.

Ранок переміг нічний морок до початку дев’ятої. Сонце вирішило цього дня відпочити та поступилося небом для хмар. Однак у повітрі, крім усе виразнішого запаху лісу і талої землі, все більше і помітніше відчувалося сонячне тепло минулих днів.

У коридорі Кукутіс засунув ліву ногу в черевик і попросив Вітаса зав’язати шнурівки тугіше і подвійним вузлом. Знову почула Рената знайомий із раннього ранку «діалог» живої ноги з дерев’яною: крок-грюк, крок-грюк, крок-грюк.

Вітас відімкнув ключем двері в комору. Прочинив. Праворуч виблискували другі двері в салон «собачої краси», а ліворуч — прохід у темне комірне царство, видиме тільки метрів на три в глибину.

Кукутіс зупинився на порозі. Кинув невдоволений погляд на білі двері і таку ж пластикову білу стінку-перегородку, що приховувала за собою незрозумілу для старого «перукарню для собак». Далі погляд його шугнув у комірну темряву, таку рідну та знайому, вгадувану, можна сказати, з дитинства, як темрява комор тих хуторів, на яких він зростав і бував. Якби був зараз п’ятирічним, не довелося б йому напружувати зір. Побачив би, мабуть, все або майже все в цій темряві, адже комірна темрява — не суцільна, як ніч без світил. Вона — розсіяна, змішана з повітрям, яке завжди світліше за будь-яку темряву. Було б йому зараз п’ять років, то, звісно, злякався б Кукутіс темної комори, але не настільки ж, щоби вискочити звідти з лементом або гримасою страху на обличчі. А зараз, коли йому невідомо скільки років, коли очі вже втомилися від побаченого, жодного страху виникнути в Кукутіса не могло, але і темрява, знайома йому з дитинства, комірна темрява здавалася тепер занадто суцільною і непроникною!

— А у вас свічка є? Або ліхтарик? — спитав старий, обернувшись.

— В салоні подовжувач є і настільна лампа, — швидко відреагував Вітас.

Він зайшов у пластикові двері і через хвилину-півтори вийшов звідти з увімкненою лампою в руці. За ним тягся жовтий дріт. Тримаючи настільну лампу за коротку вигнуту ніжку, він спрямував сніп світла, сформований залізним конусним плафоном, всередину «комірної» частини приміщення. Суцільна стіна складених стосом дров тепер нагадувала гігантські бджолині щільники. До них, де ближче, де