Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Почувала себе добре, коли я її повантажила, температура невисока. Дуже вдале, можна вважати, легке, — ще раз сказала вона.

— А чому, коли легке, не залишили на лікування в армії? Чому в тил?

Зінаїда знизала плечима:

— Що я, брехатиму тобі? Справді, легке. Вважається середньої тяжкості, бо в такому небезпечному місці. А по суті — легке.

— А чому ж не залишили? — знову спитав Синцов.

— Так вийшло. — Зінаїда помовчала й додала — Вона сама не схотіла.

Відповісти так було найважче, — за цією відповіддю стояло все, про що вона мала розповісти, а він дізнатись.

Та обличчя Синцова лишилося спокійним. Він почув саме те, що й сподівався зараз почути.

— Коли її вчора поранено?

— Близько другої години. — Зінаїда розповіла все, що знала сама. — Наш генерал звелів реляцію написати. На Червоний Прапор!

Але Синцов — це видно було з його обличчя — про орден ніби не дочув. Думав про інше: отже, до її поранення не минуло й шести годин від тієї хвилини, коли вона там, на Березіні, сказані йому про Машу і про те, що їм далі не можна бути разом. Усе в один день!

— У голові не вкладається, — сказав він уголос.

І справді, не вкладалося. Багато разів у житті боявся за неї, а ні вчора, ні сьогодні, після смерті Серпіліна, просто не спадало на думку, що й з нею ще може щось трапитись.

— Вона мені листа для тебе дала, — нарешті зважилась Зінаїда. — Ще раніше, перед наступом, написала, та все з собою носила. А коли прощалася, віддала для тебе…

Посидь прочитай, я зараз повернусь. Мені треба вийти.

Нічого їй не треба було, а просто вийшла, бо не хотіла й боялася бачити його обличчя, коли він читатиме того листа.

Синцов тримав у руках листа й майже напевне знав, що в ньому. Тільки написала раніше, ніж сказала. «З собою носила…» Боялася бути вбитою, чи що?

Він подивився на саморобний, потьмянілий, пожовклий від клею пакетик з її листом і вже хотів розпечатати його, дістати листа, але зупинився, вражений думкою, що її могло вбити. До цього, поки говорив із Зінаїдою, все думав про Таню — як вона поранена, «не тяжке, легке, маленький осколок увійшов, застряв…» — а тепер уявив собі, що могло вбити! І йому оддали б листа від неї, вже не від живої, а від убитої.

Залишилась тут чи не залишилась, і в який госпіталь попаде, і коли пришле звідти номер своєї польової пошти, та й у цьому листі що б там не писала, крім того, що вже сказано, — все одно це дрібниця проти того, що могло вбити!

З почуттям готовності до чого завгодно, коли вона жива, розірвав він щільно напханий папером пакетик, одірвав ріжечок одного з аркушиків листа, що прилип до обгортки, й почав читати. «Ваню, я винна перед тобою: твоя дружина, можливо, жива, а я вчора знала, але за цілу ніч не наважилася сказати тобі про це…» — прямо з цього й починався її лист. Далі вона писала подробиці: як саме дізналась про все від Каширіна, пояснювала, що Каширін працює в штабі партизанського руху їхнього фронту, і Синцов, якщо захоче, може сам туди подзвонити й поговорити. Неначе він не повірить її власним словам і почне перевіряти їх у Каширіна чи в когось іншого!

Усе це вмістилося на першому, списаному з обох боків аркушику, а на другому починались пояснення, чому їм не можна тепер бути разом. «Ти сам повинен зрозуміти, — писала Таня, — що я більше не можу залишатися з тобою після того, як я сама тобі сказала, що твоя дружина загинула, і ти зійшовся зі мною як вільна людина. А тепер виходить, що я тобі збрехала. Я, звичайно, цього не хотіла, та все одно, коли так вийшло, я більше не можу бути з тобою, не маю права. Як тільки настане затишшя, попрошу, щоб мене перевели на інший фронт, поясню, що жива твоя дружина, і це для мене зроблять».

Ніде в листі не називала Машу на ім’я, а скрізь писала про неї «твоя дружина», наче цим хотіла наголосити, що вже позбавила себе права називатись його дружиною.

Писала так, ніби все вже навідріз. Викидала себе з його життя геть-чисто, наче заздалегідь не припускала, що можливе й інше: що він не захоче залишити її й повернутись до своєї дружини, навіть коли та знайдеться.

Усе вирішила сама. На його долю залишила тільки згоду не повертатися до цього.

Наприкінці листа так і писала: «Я в усьому винна перед тобою і ні про що не маю права просити! Але все-таки прошу: відмовся від мене й забудь. А то тільки мучитимемо себе…»

Далі стояло ще якесь слово, здається, «марно» і, мабуть, підпис.

Той ріжечок приклеївся до конверта й одірвався.

Та що ж діяти, коли оцю жінку, цю відчайдушну, самовіддану, сповнену страшної для нього зараз рішучості все взяти на себе, саме її, здатну на все це, а не якусь іншу, здатну на щось інше, він і кохає — ось де безвихідь! Вона йде від нього, бо не може повестися інакше. Але саме її, нездатну повестися інакше, він і не міг відпустити від себе! «Виявляється, воскресіння з мертвих не завжди приносить щастя — навіть страшно про це думати, але це так! Дай боже, щоб Маша справді виявилась жива.

Неможливо й підло думати якось інакше! Та що ж робити тобі? Чому ти маєш втратити людину, без якої вже не можеш жити? Чому ця людина має втратити тебе? Чому звістка про те, що ще одна людина жива, має неодмінно вбити вас двох? Чому вона так вирішила? Чому, навіть не питаючи, взяла все на себе?» — із злістю подумав він про Таню.

— Прочитав? Бачиш, що вона надумала? — Зінаїда збиралася сказати зовсім інше,