Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Я дещо також… осягнув уже, ваша величність!

— I вже схотів нам, государеві великому, на Москві послужити?

— Ні, — тихо й чемно вклонився Омелько.

Государ всія Русі спік рака, обличчя хутко спаленіло плямами, котрі дедалі гарячіше проступали крізь тоненьку шкіру вилиць та щік, з яких рясно стікали краплі поту.

Арінка знову вся захолола, вхопилася за груди, вкололася вкраденою трояндою, схованою в пазусі, і Омелян теє помітив, і згадав сьогоднішню свою хлоп'ячу задля забавки цього дівчиська вихватку в царевім саду, і аж мороз йому сипонув поза шкурою, коли він звелів Арінушці:

— А ке сюди!

— Що тобі? — не зрозуміла дівчинка.

— Троянду, — побілілими губами пояснив співак.

— Ні, ні! — злякано відступила за аналой побігаєчка.

— Віддай! — звелів Омелько і рвучко простяг до неї руку. Арінка, тетеріючи з жаху перед тим, що могло статися через хвилину, сунула руку за пазуху, але витягти звідтіль троянду зразу не могла, ніби та приросла їй до груденят, пустила коріння, і треба було її знову зривати, ранячи живе тіло. Дівчинка витягла, нарешті, трохи прим'яту квітку, і була та махрова провансальська троянда така свіжа, немовби її й справді щойно зірвали; спробувала затримати в долоні, але Омелько вихопив її в дівчиська, і в тому ж одчаидушному пориві простяг цареві:

— Ось!

— Що це? — здивувався государ. — Звідкіля в Москві роза?

— З твого власного саду, великий князю.

— Як же вона сюди… — цар задихнувся.

— Я вкрав її. Карай!

— За це рубають голову… — скрушно розвів руками повелитель.

— Рубай! Прошу тебе, молю тебе: рубай!

— Ти просиш? — спантеличено звістився цар. — Не розумію… — і вихор протирічивих почуттів стуманив цареві голову: його розлютила й крадіжка, йому шкода було найпершої цього літа троянди, але… такому співакові — відтяти голову… Ні, ні! Скарає бог! — і государ спитав: — Ти прагнеш смерті?

— Так.

— Чому ж?

— Коли не хочеш одпустити мене на Вкраїну… то зарубай! Співати в неволі не буду… не вмію… не хочу! Я мушу сам привести мирославцям допомогу, ваша величність! — і він упав до ніг цареві: — Або пусти на волю, або скарай… бо покори, нижчої за цю, не буде! — і він припав гарячим лобом до камінної підлоги, вкритої персіянським килимом, і здавалося, що й килим той спалахне від жару, який палив на ту мить козака, а цареві й зовсім жарко стало біля нього, аж наче ввесь собор уже займався від страшного полум'я, яке буяло в поверженій на землю душі молодика.

Коли Омелечко підвівся і вже знову хотів був сказати щось гостре, анахтемська Арінушка, хутко сховавши троянду за пазуху, знову викотившись із-за аналоя, так боляче штрикнула хлопця в бік гостреньким ліктиком, що тому аж дух занявся. і він мимоволі промовчав. А потім сказав:

— Я благаю…

— Отак би й зразу! — ясно посміхнувся цар. — Давай-но палець!

Омелько й не стямився, як Арінушка, анахтемське дівча, схопила обома руками його пучку і простягла цареві, а той зачудовано глипнув на дівчинку, бо тільки зараз її вперше побачив.

— Господь нам допоміг осягнути твою ратну турботу! — одвернувшись од неї, з полегшенням мовив тишайший, щиро втішений своїм царським непам'ятозлобієм, своєю християнською кротістю, надіваючи Омелькові на палець ще теплий від власної руки дорогоцінний перстень з буйним діамантом, зовсім, правда, не той, аж надто коштовний, що цар за ним допіру пожалкував у соборі.

Співак посміхнувся, вітаючи долю й талан, і стріпнув рукою, бо перстень, щойно знятий з пухлого царського пальця, був завеликий для молодого козака, і він, щойно струсивши з плечей загрозу видимої смерті, знову почав шкилювати:

— От бачиш, царю: можна й загубити…

Він хотів був ще додати щось, але Арінушка схопила свого чубатого за руку:

— Ось я сховаю! — поспіхом пропищала побігаєчка і, спритно стягши Омелькові з пальця височайший дарунок, мерщій схоронила в ряснющих глибинах своєї широченької спіднички.

— Наречена? — не без насміху спитав государ у Омелька.

— Мала ще, — сердито смикнув плечем співак.

— Але я ж підросту! — зашарівшись, вихопилась Арінка, і аж сама злякалась своїх писклявих слів, і метнулась була до дверей, але затнулася, не зважившись покинути Омелька в скрутному становищі, щоб, бува, не накоїв без неї, необачний, знов яких дурниць.

Та й цареві маленька московиточка не дуже довіряла.

Слихом слихала ж усякі страхи про мінливий та дражливий норов тишайшого, бо влада частенько псує навіть найкращих, найлагідніших, найсвітліших людей: цар не вогонь, а близь нього обпалишся.

30

— Горація ти, ми бачимо, знаєш, — не втрачаючи доброго настрою, з єхидною лагідністю зронив государ. — А от чемності тебе либонь не вчили!

— Вчила колись ненька покійна, — посміхнувся Омелян і, кивнувши на спідничку Арінушчину, де зник государів перстень, гречно вклонився: — Спасибі!

— Чий ти є холоп? — пойнятий якоюсь думкою, недобре примружившись, звістився государ.

— Я не холоп! — і Омелько Глек сердито засопів.

— Однаково — холоп! — знов полотніючи від раптового гніву, хутко заговорив государ. — Всі ви, всі — нашої царської величності холопи. Холопи й раби, «душой — божьи, телом — осударевы». Чолобитні бояр і служилих — як бувають підписані? «Мы, твои холопи…», понеже вся Росія — наші раби! I всіма владає божий страх!

— Хто лякає інших, — чемно посміхнувся Омелько, — той, видно, боїться сам! — і йому аж мурашки сипонули, співакові, по спині після такого зухвалого слова.

— Що ти сказав?! — зловісним пошептом спитав государ.

— Слова знов не мої, ваша величність, — скромно вклонився Омелько.

— Знов який-небудь латинник? — кепкуючи, посміхнувся володар.

— Атож! Клавдіан. Імператор.

— Перед нашою величчю бліднуть усі імператори Риму. А благоутробіє нашої величності, видне всім з висоти святоруського трону? А наша кротість? — лагідно питав государ. — А ревність до віри? А наше добре серце?! — і тишайшому навіть на думку не спадало, що доброта не завше буває ознакою розуму. — Серце государеве — в руці господа, — провадив він далі, — бо плавильня — для срібла і горнило — для золота, а серця бере на спробунок сам бог!

— Я біблію читав колись, — посміхнувся чубатий бурлака.

— Читав, читав! — спалахнув государ. — Але ж на всенький світ відомо, як ми ласкаво жалуєм наших холопів!

— Еге ж, — покірливо погодився Омелько. — Цар ласкаво гладить, а бояри… скребуть!? — і мирославський зайда, розходившись, заговорив: — Із-за тину й цареві не видно, і ти ж того не знаєш, великий государю, що твої воєводи на Вкраїні — занадто ретельні в стягненні податків, бо ж їх чимало прибуло туди, до нас, щоб набити собі черева та капшуки, а не тільки твою царську казну, — як те вони роблять і