Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

я, мама й Азамат — і побачили, що озброєна охорона деяких людей пропускає без черги. Дід-чеченець сказав охоронцеві:

— Не потрібна мені компенсація. Я по пенсію прийшов!

Охоронець, відігнавши розшаленілу юрбу автоматною чергою, пропустив старого всередину. Ми з мамою перезирнулись.

— Брате мій! — звернулася до охоронця мама чеченською мовою.

Він озирнувся, скривився, але, побачивши мене з дитиною на руках, розплився в усмішці.

— Чого тобі, тітко? — спитав він маму.

— Пенсію одержати прийшла! — сказала мама, яка ніколи пенсію не одержувала.

Азамат залепетав чеченською мовою, я у величезній хустці заусміхалась. І нас пропустили в банк! Людей усередині було мало, і стояли лавки, куди я з Азаматом сіли, а мама підійшла до віконця і стала в чергу: ми вирішили дізнатися, чи є наша родина в списках на компенсацію за житло.

Охоронець став жартувати зі мною, заговорювати. За кавказьким звичаєм, я просто дивилась у підлогу і мовчала — чоловік говорить! Озброєний охоронець був високим сільським парубком. Його колега шепнув йому, що моя мати — не чеченка, і звелів перевірити, хто ми насправді. Тоді мій новий «друг» став розмовляти з Азаматом, якому немає трьох років, — тільки російською. Я від задоволення стала подумки сміятись: Азамат ані слова російською не знає!!! Малий став відповідати чеченською мовою, що не розуміє «дядька». Тоді озброєний до зубів охоронець спитав малюка:

— Хто тобі ця жінка? — і вказав на мене пальцем.

Азамат (якому в житті не дуже пощастило) голосно «видав»:

— Нáна!

(По-чеченськи «нáна» — мати.)

Охоронець заусміхався і сказав колезі прямо при мені:

— Баба, напевне, вірменка, а дівчина заміжня за чеченцем! Нохчі![8]

Я з Азаматом вийшли на вулицю. Через деякий час мама вибігла з банку і сказала:

— Ходімо звідси!

Підхопивши дитину на руки, я пішла за нею. Мама встигла вручити мені сумку, і я повісила її на плече. Ми швидким кроком вирушили до Центрального ринку, змішалися з гігантським ринковим натовпом і, обійшовши колом, повернулися до будинку Кайли й Алхазура. Тут мама й каже:

— Я компенсацію за житло одержала! Вона в сумці!

Від подиву я не могла нічого сказати, а мама продовжила:

— Тут набагато менше, ніж належить, але все ж це хоч якісь гроші!

24.10.

Поки що ми нічого не затіяли. Зате я побувала на залізничному вокзалі. Бачила поїзд «Ґрозний — Москва». Багаж провозити не дозволено — бояться перевезення вибухівок. Та й сам поїзд може налетіти на фугас. Квиток плацкартний коштує 850 р. Місце в купе: 1450 р.

Там ми зустріли хлопця, який залицявся до Ліни. Його вісімнадцятирічній дружині у війну відірвало голову під час обстрілу їхнього будинку. Хлопець — порядний і серйозний. Але Ліна з вулиці Завєти Ільїча була легкої поведінки, і він покинув думку повернути її до нормального життя. Сьогодні ми дізналися, що він став поважним паном, працює в Москві, знімає там житло. Інколи приїздить провідувати старого батька.

P. S. Я не хочу розлучатися з Кайлою й Азаматом. Не хочу від’їжджати! Та й куди їхати з такими копійками?! Це гроші, щоб їсти якийсь час. Житло навіть тут, у нас, на них не купити!

25.10.

Усім людям, які допомагали нам, ми вирішили зробити хороші подарунки. Уперше з’явилася така можливість!

Я і мама провідали стареньку росіянку Василівну. Вона виходить на милицях до лавки біля під’їзду і милується останнім осіннім сонцем.

— Кілька разів я падала й ламала руку, — повідомила Василівна. — Але заради сонця та свіжого повітря ризикую. Милиці підтримують мене!

Ми подарували солодощі й ліки бабусі. Вона заплакала. Ніхто не сказав цього вголос, але було зрозуміло — у цьому світі ми більше не зустрінемось.

Ми зайшли до багатодітних торгівців горілкою. Яха й діти нам зраділи. Яха несподівано попросила пробачення і сказала, що аж ніяк не чекала подарунків своїм малятам. Її чоловік, який колись урятував плямисту кішку Карину з «Вишки», повідомив, що їхня родина від’їжджає:

— У Чечні життя немає! Щодня теракти! Ми поїдемо в Казахстан. Там будемо жити!

Вони збирали речі.

У приватному секторі ми відвідали хатину привітної родини Зайчика й Командира. Їхні діти підросли. Син хворів, але зараз одужує. Зайчик шепнула, що мріє виїхати за кордон з нашого пекла. Обіймала нас і плакала.

Були в знаменитої сім’ї Турпулханових. Я подарувала танцюристам журнал, у якому моя стаття про них. Ми попили чай з тортом.

26.10.

Я ж обіцяла, я дотримую слова! Ми поїхали на ринок, щоб побачитися з Таїсою. Подарували їй набір прикрас із золота: перстень і сережки! Таїса зовсім не очікувала такого подарунка і довго на нас ошелешено дивилась. У неї навіть ніс почервонів від задоволення! Мені й мамі теж купили набори: мамі з агатом, а мені з зеленим цирконом.

Але була й неприємна новина. Таїса розповіла, що померла Красива Міліціонерша. Її не стало під час вагітності: загинули вона й дитина. З їхньою родиною пов’язано чимало історій. Багато всякого було! Але мені стало жаль померлу жінку. Нехай Всевишній пробачить їй усе!

27.10.

Ми зібралися поїхати до м. Моздок. Колись восени 1995 р. ми бували в тих краях з Альонкою й тьотею Валею. Їздили в найближчі села. Але повернулися до Чечні, сподіваючись, що війни більше не буде.

Своїх кішок, купивши корм «Кітті Кет», якого вони ніколи в житті доти не куштували, ми залишили сусідці Хазман. Дали їй ключі від квартири. На зберігання залишили найцінніше: мою штучну дублянку та мамині светри. Просто детектив! Сьогодні я подарувала Тоні частину своїх книжок — нехай продає на здоров’я!

28.10.

Ми з мамою купили два квитки по 56 р. і сіли в автобус, який їде до м. Моздок. Минулого разу, восени 1995 р., коли ми подорожували з Чечні до Північної Осетії, я сиділа в автобусі справа, а зараз сиджу зліва. Тоді, у десять років, я вперше побачила на цій дорозі віслюка й дуже здивувалася його розумній морді.

Щойно автобус виїхав за межі мого Ґрозного, назріла «революція»: усього в салоні було близько двадцяти людей різних національностей. Невдоволеними одне одним виявились усі! Літні росіянки нахабного вигляду голосно стали висловлюватися, що ненавидять усіх чеченців, а дід-чеченець став їм погрожувати. Пожвавились вірмени та кумики, інгуші й дагестанці: один народ до іншого, як з’ясувалося, мав чимало претензій.

— Через Чечню ми платимо величезні податки! Чеченці наживаються на росіянах! — волали тітки-росіянки. — Чечня безкоштовно користується електрикою та газопроводом!!!

Дід-чеченець у відповідь кричав:

— Росіяни прийшли вбивати нас заради нафти! Заради