Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

Епілог

— Михайлику, тихенько, —  Артур обережно приставляє долоню до губ свого сина, але той нестримно хихоче і заглядає в коробку, — Та т-ш-ш, синочку, ти пищиш голосніше за нього. Зіпсуєш матусі сюрприз. 

— Таточку, вибач, але він такий класний, я хочу його взяти на ручки! — виправдовується хлопчик, зазираючи у щілину в коробці. 

Але несподівано перед носом цих двох відчиняються двері й на порозі їх зустрічає Віра. Артур хутко ховає коробку з сюрпризом собі за спину, а Михайлик хихоче, закриваючи рота малими долоньками. 

— Так, а що тут таке відбувається?! Що за секретики, що ви там ховаєте? Ум…ану зізнавайтеся, — хитро мружиться Віра, скануючи поглядом то чоловіка, то сина.

— Тобі сподобається, мамочко. Чесно, — малий намагається забрати в Артура коробку, але та виявляється занадто великою для нього і падає разом з сюрпризом додолу. Звідти чується жадібне скавуління і виглядає чийсь кудлатий хвостик. А за кілька секунд весь сюрприз вилазить з коробки і Віра починає задоволено пищати.

— Який красунчик! — вона  біжить на зустріч до собачки.

— Сподіваюся, що ти це про мене, маленька, — усміхається задоволений Артур, спостерігаючи за тим, як дружина тискає кудлатого песика у своїх обіймах.

— Нє-а, тату, навіть і не надійся, це вона про Рокі, — хихоче Михайлик, намагаючись торкнутися до чотирилапого друга. 

— А тата вже нікому й не треба, виходить? — лиш розводить руками Артур, спостерігаючи за тим, як двоє найдорожчих для нього людей цілують якогось кудлатого песика замість нього. Та в душі він радіє разом з ними. Віра давно хотіла собачку, ще з тих часів як вони познайомилися вперше. І лише тепер він нарешті вирішив здійснити її мрію, коли вона вже вдруге реалізовує його. 

— Треба! — хихоче Віра, — А то хто нашого Рокі кормом забезпечуватиме? — сміється жінка, передаючи малу собачку сину.

— То я треба лиш для того, щоб купувати собаці корм? — Артур намагається зобразити із себе ображеного. Віра ще голосніше хихоче і притуляється до чоловіка.

— Ти потрібен нам для всього, а найперше для поцілунків, — відповіла жінка цілуючи свого коханого, який охоче відповідає їй взаємністю.

— Фу, Рокі, — кривиться малий Михайлик, спостерігаючи за цими двома, — Знову оці їх дорослі обміни слиною. Ходімо краще до Алена подзвонимо! Покажемо тебе…

Коли дорослі нарешті відірвалися один від одного, то на порозі знову стояв Михайлик з Рокі на руках, тільки вже перевдягнутий і взутий. 

— Малий, а ти куди це зібрався? — нахмуривши брови Артур запитав у сина.

— Як куди? До Алена…він як Рокі побачив, так і просить показати його вживу, їдемо! — впевненою ходою покрокувала дитина до автівки. 

Дорослі перезирнулися між собою, і Артур сказав:

— Гей, малий, а ти в дядька Степана питав чи можна приїхати? 

— Я в Алена питав, — не розуміючи глипав на батьків малий, — Якщо не хочете їхати самі, то мене завезіть, — констатував Михайло, зачиняючи за собою двері автівки. 

— Ото командир! — похитав головою Артур, — Весь в маму, — пожартував, за що отримав стусана у бік від жінки.

— Ніхто не буде командувати тобою краще ніж я, Артурчику. 

— Степан би з тобою посперечався, — реготнув чоловік у відповідь, за що отримав ще одного стусана, але вже в інший бік, — Та ти справжній абьюзер, маленька, — додав, але всі ці припущення були миттєво скасовані ще одним нахабним, навіть абюзерським поцілунком Віри. 

Зрештою, вони сіли в машину до Михайлика, що тримав собачку на руках.

— Фу, Рокі, вони знову цілувалися, — зітхнув малий, натякаючи новому дружку на свою важку долю. 

Десь за хвилин двадцять вони вже були біля Степанового будинку. Михайлик з Рокі хутко біг до вхідних дверей. За кілька секунд йому вже відчинив Ален, який, ймовірно, давно його чекав. 

— О, привіт, малеча, а твій тато теж приїхав? — запитав Степан дитину, що прямо таки влетіла в нього. Чоловік задоволено виглядав у вікна, всім серцем бажаючи побачити там товариша.

— Та нє, я сам приїхав, — реготнув хлопчик, ховаючи Рокі від очей дядька Степана. На таку фразу Степан лише скривився і подумав, що ця дитина сто відсотків має Вірин характер. 

— Ого, як ти друга зустрічаєш, при порозі, майже з хлібом і сіллю, — розсміявся Артур, що зайшов в хату.

— Привіт, Артуре, — радо простяг товаришу руку Степан. Але запал чоловіка швидко згас, коли до чоловічої ноги торкнулося щось кудлате. Не інакше, як блохастий знову плутається під ногами, але поглянувши вниз, чоловік дещо очманів, бо його за штанину тягло якесь біле кудлате створіння, — Матінко рідна, а це ще хто? 

— Рокі…Рокі до мене! — почулися позаду голоси двох хлопчаків. 

— Матінко! Артуре, це що твоє?? – Степан взяв на руки кудлатого білого песика. Але тому чомусь не сподобалася чоловіча компанія і він захотів якнайшвидше чкурнути.

— Ну…. — почухав друг потилицю.

— Це моє, — з'явилася Віра, привітно всміхнувшись до господаря будинку. 

— Я не розумію, нащо ви завели оце, якщо у вас скоро буде з ким няньчитися, — Степан здивовано підняв брови до гори, випускаючи Рокі з рук. 

— Віра давно хотіла, а я для чого? — стенув плечима Артур, — Я для того, щоб втілювати бажання моєї малої. 

Степан лише закотив очі і реготнув. Таки переплюнула його Віра у командуванні Артуром… ну і нехай. Аби друг був щасливим! А його друг щасливий! 

За кілька хвилин в кімнаті з'явився блохастик. Рокі відразу, вчувши котячий дух, вирвався з рук Алена і чкурнув до киці. В кімнаті почалося справжнє божевілля. Двоє тварин гасали по кімнаті, як присмалені, чим ще дуже смішили двох хлопчаків і змушували хвилюватися двох дорослих, що принесли Рокі у цей дім. 

— Матінко рідна, що коїться? — схопився за голову Степан, спостерігаючи за тим, як Рокі звалив велику вазу, і та з гуркотом розбилася, — Артуре, ти чим взагалі думав, коли ніс в мій дім оце? – чоловік  намагався впіймати то собаку, то кішку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍