Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

— Уху! Мій Рокі просто невловимий! — реготав Михайлик, тримаючись за живіт.

— Та я щось не подумав, — винно почухав потилицю Артур, намагаючись зловити чи то блохастого, чи то блохасту. 

Але чотирилапі друзі були занадто прудкі й Рокі ганяв блохастика по цілому будинку. За ними летіли папери, посуд, рамки з фото, і навіть одяг. 

— Я тебе вб'ю, Артуре, — жартував Степан регочучи собі під носа і зрештою хапаючи кицю за хвоста. Але та швидко вивернулася і, вкусивши чоловіка за палець, шуганула під диван.

— О ні, тату! Ти ж обіцяв, — обурився Ален.

— Я обіцяв не закопувати, про вбивство я нічого не говорив, — тяжко дихаючи, чоловік всівся на диван. 

— Та він жартує, малечо, — і собі всівся коло товариша Артур. 

— Зараз повернуться Діна з дівчатками і вб'є нас обох, за те, що ми зробили з будинком, — важко зітхнув Степан, витираючи з лоба піт. Рокі невпинно лаяв, намагаючись вигнати кицьку з під дивана, але та і не планувала звідти вилазити. 

Але несподіваний голос змусив Степан, та й Артура заразом, вскочити з місця їх спочивання.

— А це ще що таке?? — говорив Олексій Несторович, переступаючи поріг дому дітей, — Діночко, глянь, що сталося з помешканням! Степане, агов!! — чулися гнівливі нотки тестя з порогу, — Ти де? Ви що тут з Аленом у війну грали?

— Все, Артуре, нам не оминути поховання, готуйся, — глитнув Степан, надягаючи свою опосумську посмішку на обличчя. 

— Спихнемо все на хлопців, — реготнув Артур товаришу на вухо.

— Якось не по-чоловічому, – реготнув Степан у відповідь, — Але заради збереження нашого життя….на війні всі засоби прийнятні — розсміявся.

— А йому ще й смішно, ти подивися на нього, — тесть, як завжди невчасно, зайшов у кімнату, — Рознесли пів хати й регочуть! — обурювався Несторович. А Діна позаду лиш хіхікала, закриваючи рота руками.

— Вітання, вам! — першим простягнув чоловіку руку Артур. 

— Вітаю, батьку, — простяг руку Несторовичу Степан.

— То що тут трапилося? Хтось пояснить мені врешті-решт!! — здавалося, що дратування тестя вже досягло свого піка. 

— Ну…

— О, дідо, — хихикнув Ален, — Глянь яка в Михайлика є собачка класна, — простяг малий чоловіку білий кудлатий клубок, а всі аж принишкли, — Це Рокі…

— О, то це ти такий милий бешкетник, — ледь не писклявим голосом проговорив Олексій Несторович, притуляючи до себе малого песика. А той, відчуваючи тепло, ще й носа лизнув цьому суворому чоловіку, — Який гарний хлопчик Рокі…, — горнув до себе собачку Несторович, а Артур з Степаном лише здивовано переглядалися.

— Гей, діду, віддавай Рокі, — внук смикав за край піджака, бажаючи забрати чотирилапого дружка.

— Ні, – лише сильніше притис до себе собачку чоловік, — Ви з Аленом ідіть он з блохастим пограйтеся, а мені треба….треба цей…. Стрес зняти! — сказав Олексій Несторович, ховаючись з Рокі в сусідній кімнаті.

— Ні, ну нормально? — стенув плечима Михайлик. 

###

Тим часом на подвір'ї будинку розмовляли дві жінки. Одна з них колисала коляску, в якій уже мирно спали піврічні дівчатка, а інша сиділа поруч погладжуючи округлий животик. 

— Віро, ну як ти? — запитала Діна свою подружку.

— Все гаразд, насправді. Почуваюся добре, ні токсикозу, ні втоми практично не відчуваю. Знаєш, коли дивлюся на Артура і те, який він щасливий, то думаю, що можу все. 

— А знаєш, хто у вас буде? — Діна обережно торкнулася її живота.

— Якщо чесно, то так…я вчора не втрималася і зробила УЗД разом з Євгеном….і у нас буде дівчинка. Але Артурчик ще не знає, хочу зробити йому сюрприз, — коли Віра це говорила, її очі світилися радістю. 

— Клас, це дуже круто, насправді…і я щиро рада за нього…я щиро рада за вас. Вітаю! 

— Дін, я все хотіла запитати, а Степан не був проти, що…ну одна з ваших дівчаток називається так само,  як і я. Я розумію Віка – на честь сестри, але Віра…, — Діна  ледь всміхнулася на таке запитання. 

— Я тобі скажу більше того, Степан сам обрав імена для доньок, себто і Віка і Віра – то його ініціатива, — в очах жінки з округлим животиком читався подив, це змушувало Діну всміхатися, і вона продовжила: — Скажу чесно, я подумала, що буде справедливим, якщо він обере імена для донечок. Я вже обирала для сина. Степанчик казав, що віра – це те, що повинно бути в нашому житті завжди.

— Степан вміє дивувати. 

— Так, останнім часом ще й приємно.

— О, а чого наші красуні тут самі? – Артур вийшов до жінок, а за ним і Степан. За чоловіками підтягнулися і Ален з Михайликом.

— Ну вже не самі, — Віра схопила Артура за руку і притягла до себе. Степан наслідував її прикладу, і притяг до себе в обійми Діну.

— О, ні Алене. Зараз будуть оті їхні дорослі слинообміни. тікаймо! 

— Фу!! — голосно і одночасно заволали хлопчики, коли їх батьки таки поцілувалися.

— Ходімо відвоюємо Рокі у твого діда, Алене. Маєш зброю? 

— Аякже, є пістолет на пульках, — підтримав друга Ален, — Ми врятуємо нашого Рокі від його поцілуночків! Вперед, йдемо штурмом на кабінет діда! За Рокі!!

###

А Суть усієї цієї книги можна вмістити ось в цьому вірші: “Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Ів. 15:13). 

І хоч мені не хочеться прощатися з героями, але ж треба дати людям жити, нарешті, щасливо без авторського втручання.)) Дякую, всім хто дочитав до кінця, хто підтримував мене коментарями та зірочкою. Особливо подяка читачці Halyna Shchyrba, яка редагувала текст, а також авторці Юлі Міхаліній, що зробила обкладинку до книги. І всім, хто підтримував героїв впродовж книги. 

А якщо дочитали напишіть свій відгук до книги…ну дійсно, майте Бога в серці, як то кажуть, і хоч вкінці напишіть якийсь коментар))))) Автор вам дякує.

Не забудьте ткнути зірочку книзі та підписатися на автора, щоб не пропустити вихід нової книги, яка буде, ймовірно, за місяць-два. Книга буде в жанрі гумору, трохи відпочинемо від драми.