Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

став би Південь, якби вони лишилися живі! Нам так прислужилася б їхня мужність, енергія, розум! Ми всі, Скарлет, хто має малих синів, повинні так їх виховати, щоб вони були такі самі хоробрі, як їхні батьки, і змогли нам їх замінити.

— Таких, як ті були, вже ніколи не буде,— тихо сказала Керрін.— Їх ніхто не замінить.

Решту дороги додому їхали мовчки.

*

Невдовзі після цього якось надвечір до Тари верхи на мулі приїхала Кетлін Калверт. Сиділа вона в жіночому сідлі, а сам мул був такий жалюгідний, капловухий та кульгавий, що Скарлет ще в житті подібного не бачила. Але й Кетлін виглядала майже так само жалюгідно у своїй споловілій картатій сукні — такі раніше тільки служниці й носили — та в чепці від сонця, зав’язаному під шиєю простою шворкою. Вона під’їхала до веранди, однак не зійшла на землю, тож Скарлет і Мелані, які милувались заходом сонця, спустилися сходинками їй назустріч. Обличчя в Кетлін було таке саме бліде, як у Кейда того дня, коли Скарлет приїздила до них,— бліде, суворе й непорушно застигле, як маска, що від першого слова могла розсипатись на скалки. Але сиділа вона рівно й голову тримала високо, схиливши її тільки на знак привітання.

Скарлет згадався зненацька пікнік у Вілксів, коли вона й Кетлін перешіптувалися про Рета Батлера. Яка гарненька й мила була тоді Кетлін у широкій блакитній сукні з органді, з пахучими трояндами на поясі, в маленьких чорних оксамитових черевичках, зашнурованих на тендітних ніжках. У цій заціпеніло випростаній постаті верхи на мулі не лишилося й сліду від тієї дівчини.

— Ні, я не заходитиму, дякую,— сказала вона.— Я тільки приїхала сповістити вас, що виходжу заміж.

— Як так?

— А за кого?

— Це ж чудово, Кеті!

— І коли весілля?

— Завтра,— спокійно відповіла Кетлін, і щось таке було в її голосі, що зігнало радісні усмішки з їхніх облич.— Я приїхала сповістити вас, що завтра виходжу заміж. Вінчання буде у Джонсборо... І нікого з вас я не запрошую.

Вони мовчки сприйняли цю новину, розгублено дивлячись на Кетлін. Потім озвалася Мелані.

— Це хтось такий, кого ми знаємо, люба?

— Так,— коротко відповіла Кетлін.— Це містер Гілтон.

— Містер Гілтон?

— Атож, містер Гілтон, наш управитель.

Скарлет була така вражена, що навіть не ойкнула, коли це Кетлін, кинувши погляд на Мелані, промовила тихим розпачливим голосом:

— Якщо ти заплачеш, Меллі, я не витримаю. Я помру!

Мелані нічого не сказала, а тільки погладила ногу в незграбній саморобній узувці у стремені. Голова її була похнюплена.

— І не гладь мене! Я й цього не витримаю.

Мелані опустила руку, але погляду так і не підвела.

— Що ж, мені пора. Я приїхала тільки сказати вам.

Обличчя знову застигло білою незворушною маскою, руки підібрали поводи.

— А як там Кейд? — розгублено запитала Скарлет, аби чимось заповнити обтяжливу мовчанку.

— Він помирає,— коротко сказала Кетлін зовсім наче байдужим голосом.— Але я зроблю все можливе, щоб він помер у спокої, не переживаючи за те, що покидає мене напризволяще. Мачуха ж моя з дітьми завтра виїжджає на Північ, назовсім. Ну добре, мені пора.

Мелані підвела голову й зустріла твердий погляд Кетлін. Сльозинки зблиснули на віях у Мелані, а в очах її промайнуло зрозуміння, і тоді враз уста Кетлін скривились гірким усміхом, мов у дитини, яка щосили стримує сльози. Скарлет просто неспроможна була збагнути, що Кетлін Калверт могла одружитися з управителем їхнього маєтку,— Кетлін, дочка багатого плантатора, та Кетлін, в якої залицяльників було (після Скарлет, звичайно) більше, ніж у будь-кого в окрузі!

Кетлін нахилилась, а Мелані звелася навшпиньки. Вони поцілувалися. Тоді Кетлін різко шарпнула поводи, і старий мул рушив з місця.

Мелані дивилась їй услід, сльози текли у неї по обличчю. Скарлет усе ще не могла отямитись від почутої новини.

— Меллі, вона що, збожеволіла? Не могла ж вона закохатися в нього!

— Закохатися? Ой Скарлет, як ти можеш таке жахіття говорити! Бідолашна Кетлін! Бідолашний Кейд!

— Е, дурниці! — вигукнула Скарлет, уже починаючи дратуватись. Їй допікало, що Мелані завжди швидше за неї схоплює суть справи. Заручини Кетлін вразили її несподіванкою, але ніякої трагедії вона в цьому не бачила. Звичайно, приємного тут мало,— виходити заміж за янкі, одного з білої голоти,— але ж, зрештою, не може дівчина жити сама-одна на плантації, їй треба чоловіка, що допомагав би вести господарство.

— Я ж про це й говорила недавно,— пам’ятаєш, Меллі? Дівчатам тепер нема з ким одружуватись, тож вони виходять за кого можуть.

— Але зовсім не конче їм і виходити заміж! Ніяка це не ганьба — залишатись незаміжньою. Візьми ось хоча б тітоньку Туп. Та про мене краще смерть, ніж такий шлюб! І я певна, що Кейдові легше було б побачити її мертвою. Це ж кінець роду Калвертів. Тільки подумай, які у неї... які у них будуть діти! Ой Скарлет, хай Порк швидше осідлає коня, а ти наздоженеш її і запропонуєш перебратись жити до нас!

— Отакої! — скрикнула Скарлет, вражена тим, що Мелані з легкою душею накидає когось Тарі. Хто-хто, а Скарлет не мала найменшого бажання заводити собі зайвого їдця в домі. Вона вже хотіла, так і сказати, але її стримало похнюплене обличчя Мелані.— Вона не погодиться, Меллі,— знайшлася Скарлет, як виправити свій недогляд.— Ти ж знаєш. Вона така горда, що сприйняла б це за милостиню.

— А й правда, правда,— засмучено промовила Мелані, дивлячись, як хмарка червоної куряви осідає на дорозі.

«Ти сама вже он скільки місяців у мене на шиї,— понуро подумала Скарлет, втупивши погляд у зовицю,— і досі не збагнула, що живеш на моїй милостині. І, мабуть, ніколи не збагнеш. Ти одна з тих, кого війна не змінила, ти думаєш і чиниш так, наче нічого не сталося, наче ми й досі багаті, мов Крез, і маємо харчів без ліку, і зайвий гість у домі нікого не обтяжує. Схоже на те, що ти сидітимеш у мене на горбу до кінця моїх днів. Але щоб і Кетлін ще сіла мені на горб — це вже дзуськи».

Розділ XXX

Того спекотного літа після настання миру Тара нараз перестала бути відлюддям. Упродовж кількох місяців суцільним потоком сунули бородаті, обшарпані, босі й зголоднілі чоловіки, схожі на городніх опудал,— вони вибирались на червоний