Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

Сансою, і навіть попри те, що він виправив ці помилки тої ж миті, як вони вилетіли з його вуст, Фергюсон гадав, що їх міг припуститися лише такий щирий і правдивий ідіот як він, тому був він не лише твердо переконаним, що гарантовано опиниться останнім в списку претендентів на стипендію, а й відчував огиду до самого себе через те, що за непростих обставин проявив себе з надзвичайно поганого боку. Але з якоїсь причини, чи причин, чи безпричинно взагалі, коротше кажучи, виходячи з міркувань, відомих лише їм одним, ті троє чоловіків з думкою Фергюсона не погодилися, тому він був чимало ошелешений, отримавши запрошення на другу співбесіду, яка мала відбутися третього березня, але, разом з тим, вперше відчув, що у нього з’явилися такі-сякі підстави для сподівань.

То був курйозний спосіб провести свій вісімнадцятий день народження: знову вбратися в піджак з краваткою й вирушити до Принстона для розмови тет-а-тет з Робертом Неглом, викладачем класичної літератури, який мав у своєму доробку опубліковані переклади Софокла й Еврипіда, а також цілу книгу, присвячену дослідженню філософів-досократиків. Це був чоловік віком сорока з гаком років, з видовженим сумним обличчям і прискіпливим та серйозним поглядом, найкращий літературознавець Принстона, за твердженням вчителя англійської мови й літератури, містера Макдональда, котрий сам колись навчався в цьому університеті й дуже вболівав за Фергюсона, щоби він виборов собі стипендію. Негл не був людиною, схильною марнувати час та зусилля на неістотні речі. Перша співбесіда містила багато запитань про академічні успіхи Фергюсона (хороші, але не вражаючі), його роботи як перевізника влітку, чому він кинув займатися змагальними видами спорту, його почуттів стосовно розлучення батьків та нового заміжжя матері, чому і навіщо він збирався навчатися саме в Принстоні, а не деінде, але Негл все це проігнорував, бо, схоже, його зацікавили лише оті два оповідання, котрі Фергюсон включив у свою заявку, а також письменники, яких він читав і не читав, і які були йому найближчими по духу.

Перше оповідання, «Одинадцять моментів з життя Грегора Флемма», було найдовшим твором Фергюсона за останні три роки – двадцять чотири друковані сторінки, написані в інтервалі між початком вересня та серединою листопаду, два з половиною місяці безперервної роботи, протягом якої він відклав свої нотатники та призупинив всі паралельні проекти, щоби зосередитися на завданні, яке сам собі поставив: розповісти історію чийогось життя, але не як безперервну оповідь, а просто вклинюючись в життєвий процес в різні довільні моменти з метою дослідження якогось вчинку, думки або імпульсу, а потім перестрибнути до наступного моменту, і, попри проміжки та мовчазні паузи між окремими частинами, Фергюсон сподівався, що читач подумки зшиє ці уривки воєдино, і що сукупність сцен перетвориться на подобу оповідання, або навіть дечого більшого за оповідання – на такий собі роман в мініатюрі. В першому епізоді шестирічний Грегор вдивляється в дзеркало, вивчаючи власне обличчя, і доходить висновку, що не зміг би впізнати себе, якби побачив самого себе ідучим по вулиці, в другому семирічний Грегор на стадіоні «Янкі» разом зі своїм батьком підскакує, аплодуючи вдалому подвійному удару Хенка Бауера – і раптом відчуває, як щось мокре й слизьке впало йому на голе передпліччя, то була грудка людської харкотини, товстий медузо-подібний коржик мокротиння; поза сумнівом, його виплюнув хтось із верхніх рядів, і Грегор, витираючи бридкого слимака хусткою й кидаючи її геть, не лише відчуває огиду – його мучить також загадка: той, хто плюнув, зробив це навмисне, цілячись спеціально йому в руку, чи просто випадково влучив у неї? Ця різниця має для Грегора важливе значення, оскільки навмисний плювок припускав би існування світу, в якому бридота і зло є панівними силами, світу, в якому невидимі чоловіки безпідставно нападають на невідомих хлопців, просто щоби отримати задоволення від заподіяння шкоди іншим, тоді як випадкове влучання свідчило б про існування світу, в якому трапляються досадні речі, але нічиєї провини в цьому немає; потім ми бачимо дванадцятирічного Грегора, який виявив на своєму тілі перше лобкове волосся, чотирнадцятирічного Грегора, перед очима якого падає замертво його найкращий приятель, уражений чимось під назвою «аневризма головного мозку», шістнадцятирічного Грегора голого у ліжку з дівчиною, яка допомогла йому позбутися незайманості, а потім, в завершальному епізоді, сімнадцятирічний Грегор сидить на пагорбі і, роздивляючись хмарини, що пливуть у нього над головою, питає у себе: світ є реальним чи це просто проекція його розуму, а якщо він реальний, то чи зможе він коли-небудь охопити його подумки? Оповідання закінчується такими рядками: «А потім він спускається з пагорбу, роздумуючи про біль у шлунку і гадаючи – стане йому краще чи гірше, якщо він пообідає? Перша година дня. З півночі дме вітер, а горобець, який сидів на телефонному дроті, вже полетів геть».

Друге оповідання – «Праворуч, ліворуч чи прямо?» – було написане в грудні і складалося з трьох окремих епізодів, кожен з яких приблизно сім сторінок завдовжки. Чоловік на ім’я Ласло Флют гуляє на селі. Підійшовши до перехрестя доріг, він має обрати один з варіантів руху: ліворуч, праворуч чи прямо? В першому розділі він рушає прямо і потрапляє в халепу – на нього нападають двоє бандитів. Побитий та пограбований і кинутий помирати на узбіччі, він, насамкінець, приходить до тями, підводиться на ноги і, похитуючись, проходить близько милі й натрапляє на будинок, стукає у двері, і йому відчиняє старик, який незрозуміло чому починає вибачатися перед Флютом і благає пробачити йому. Чоловік веде Флюта до раковини на кухні й допомагає йому змити з обличчя кров, не припиняючи торохтіти про те, як йому жаль, що він вчинив таке зло, але інколи, каже він, «я даю волю своїй фантазії і не можу стриматися». Він веде Флюта до іншої кімнати, невеликого кабінету в дальньому кутку будинку, і показує на купу рукописних сторінок, що лежать на робочому столі. Погляньте, якщо маєте бажання, каже старий, і коли побитий герой оповідання бере рукопис, він бачить, що то – розповідь про лихо, яке щойно з ним трапилося. «Такі жорстокі й злі типи, – каже старий, – навіть не знаю, звідки вони взялися».

В другому розділі Флют звертає праворуч замість іти прямо. Він не пам’ятає, що сталося з ним у першому розділі, і через те, що новий епізод розпочинається з чистого аркушу, у читача виникає надія, що цього разу з героєм не трапиться такого жахіття, і дійсно – пройшовши шляхом близько півтори милі, він натрапляє на жінку, яка стоїть біля зламаного авто, або авто, принаймні, схожого на зламане, бо інакше