Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

англійської мови та літератури, містер Макдональд. Йому хотілося бути левом, але якщо станеться так, що доля призначить його тигром, то він докладе всіх зусиль, щоби носити свої смуги з гордістю. Чорно-помаранчеве замість лазурово-білого. Ф. Скотт Фітцджеральд замість Джона Беррімана та Джека Керуака. А яка, власне, різниця? Може, Принстон і не Нью-Йорк, але туди лише година їзди потягом, до того ж, Принстон мав одну перевагу над Колумбією: Джим подав туди свою заявку на аспірантуру з фізики. Його неодмінно мали прийняти, чого Фергюсон не міг сказати про себе, але мріяти не заборонено, і як же ж приємно було уявляти, що вони проведуть наступні чотири роки разом в отому лісовому світі книжок та товариськості, де поміж деревами витатиме дух Альберта Ейнштейна!

Після своєї розмови з матір’ю та Деном наприкінці листопада Фергюсон написав довгого листа своєму батьку, в якому пояснював причини свого бажання призупинити їхні вечері, які відбувалися двічі на місяць. Він так і не насмілився прямо сказати, що більше не бажає бачити його, бо Фергюсон іще сумнівався – чи саме такою була його позиція (хоча він підозрював, що була вона саме такою), але він був лише сімнадцятирічним хлопцем, і йому бракувало мужності та рішучості декларувати ультиматуми, здатні змінювати майбутнє, яке, на його сподівання, мало бути довгим, а там – хто може сказати, як зміняться стосунки сина з батьком через багато років? Однак дещо він таки насмілився сказати, і це дещо лягло в основу його листа: він написав, що був дуже засмучений, дізнавшись, що батько викреслив його з податкової декларації. За його словами, складалося таке враження, що батько намагався викреслити зі свого життя останні двадцять років так, наче їх ніколи не було, неначе не було не лише його шлюбу з матір’ю, а й того факту, що у нього був син, якого він тепер повністю передав під опіку Дена Шнайдермана. Але навіть якщо не брати все це до уваги, продовжив Фергюсон, присвятивши вступній частині аж дві сторінки, то ті вечері, за якими вони зустрічалися, стали для нього безкінечно гнітючими, тому навіщо продовжувати цей жалюгідний спектакль з нудними й банальними діалогами, коли правда полягає в тім, що кожному з них вже немає що сказати, бо це ж така досада – сидіти удвох в тих закіптюжених ресторанах, поглядаючи на годинника й рахуючи хвилини, що залишилися до кінця тортур, тож чи не було б краще, якби вони зробили на якийсь час паузу, аби подумати, варто чи не варто відновлювати ці зустрічі колись у майбутньому.

Батько відповів три дні потому. Не такої відповіді чекав від нього Фергюсон, але, принаймні, то було хоча би щось. «Гаразд, Арчі, наразі зробимо перерву. Сподіваюся, що у тебе все в нормі. Татко».

Фергюсон більше не збирався виходити з ним на контакт. Отак він вирішив, і якщо батько не буде умаслювати його, щоби схилити на свій бік, значить, на цьому можна буде поставити крапку.

На початку січня він надіслав заявки до Колумбії, Принстона та Ратгерта. В середині взяв у школі відгул на один день і поїхав до Нью-Йорка на співбесіду в Колумбії. Університетське містечко він трохи вже знав; воно нагадувало йому маленьку копію римського міста і мало в центрі дві масивних бібліотеки, розташованих одна напроти одної, Бібліотека Батлера й Бібліотека Лоу, кожна являла собою кремезну гранітну споруду в класичному стилі, такі собі два слони, що бовваніли над меншими цегляними будівлями довкола них, і Фергюсон, розпитавши шлях до Гамільтон-холу, піднявся сходами на четвертий поверх і постукав. Співбесіду проводив професор економіки Джек Шелтон, життєрадісний чоловік, який відпускав жарти протягом всієї розмови і навіть іронізував над «задушливою й склеротичною Колумбією», а коли дізнався про амбітне бажання Фергюсона стати письменником, то наприкінці співбесіди подарував старшокласнику кілька примірників літературного журналу Колумбійського коледжу. Гортаючи їх півгодини потому в вагоні метро, Фергюсон натрапив на рядок поезії, який вельми його потішив: «Стабільний секс корисний для здоров’я». Він гучно розсміявся вголос, прочитавши його, з радістю збагнувши, що Колумбія насправді не така вже й задушлива та склеротична, тим більше, що цей рядок був не лише кумедний, а й правдивий.

Наступного тижня він здійснив свій перший візит до Принстона, де, на його думку, навряд чи знайшлося б багато студентів, які публікували вірші про користь стабільного сексу для здоров’я, але студмістечко виявилося значно більшим та привабливішим за колумбійське, а його буколічна краса компенсувала той факт, що це, все ж таки, був не Нью-Йорк, а лише маленьке містечко штату Нью-Джерсі – готична архітектура на противагу класичній, вражаюче витончений, майже ідеальний ландшафтний дизайн з дбайливо доглянутими кущиками та високими розлогими деревами, але було в ньому щось нудно-впорядковане, антисептичне, неначе широку ділянку землі, на якій розташувався Принстон, перетворили на гігантський тераріум, де пахло грошима так само, як і в заміському клубі «Блакитна долина», то була така собі голлівудська версія ідеального американського університету, найпівденнішого з найпівнічніших вузів, як хтось колись сказав Фергюсону, але хто він такий, щоби на щось нарікати, і навіщо було нарікати взагалі, якщо йому поталанить здобути можливість безкоштовно потрапити на цю територію як лауреат стипендії ім. Волта Вітмена?

Напевне, вони знали, що Волт Вітмен не цікавився жінками, сказав сам собі Фергюсон, завершаючи обхід студмістечка, а вірив у кохання між чоловіком та чоловіком, але старий Волт провів останні дев’ятнадцять років свого життя неподалік в Кемдені, завдяки чому став суто нью-джерсійською знаменитістю, і навіть попри те, що його твори були як вражаюче гарними, так і вражаюче поганими, найкращі з них все одно являли собою найкращу поезію, коли-небудь написану в цій частині світу, і хвала Гордону ДеВітту за те, що він назвав свою стипендією іменем Волта Вітмена, а не якогось померлого політика чи великого цабе з Волл-стріту, ким фактично й був ДеВітт протягом останніх двадцяти років.

Цього разу співбесід було три, а не одна, і навіть попри те, що Фергюсон належним чином вдягнувся (біла сорочка, піджак та краватка) і неохоче піддався вмовлянням матері й Емі підстригтися перед поїздкою, перед тими чоловіками він нервував і почувався некомфортно, хоча були вони не менш привітними ніж колумбійський професор, і ставили ті запитання, на які він очікував, але коли допит, який тягнувся цілу годину, нарешті скінчився, Фергюсон вийшов з кімнати, відчуваючи, що напартачив, кленучи себе за те, що переплутав назви книжок Вільяма Джеймса з його братом Генрі – це по-перше, а по-друге (і це було найгірше), Санчо Пансу назвав Пончо