Володимир Кільченський - Присмак волі

заполонили одягнені на інший кшталт люди. Місцеві та козаки роздивлялися іноземців і намагались відгадати, звідки прибули ті чи інші. Тепер Підлужний не мав часу сумувати за домівкою, бо ж козаків відряджали зустрічати санні поїзди з делегатами. Це було досить далеко від Чигирина, і хлопці поверталися виснаженими пізно ввечері.

Уранці призначеного дня від’їзду до Січі Гусак підняв усю сотню на ноги, коли ще й півні не співали. Неповна сотня вишикувалася на вигоні неподалік від Йосьчиного дворища, і Петро оголосив про необхідність супроводу делегатів з Московії. Почувши невдоволені вигуки серед Козаків, Гусак підняттям правиці застеріг усіх до послуху, а тоді промовив:

— Ходять чутки, що цих людей хочуть вбити в дорозі. Ми повинні доправити їх, щоб і волосина не впала з голови!..

Козаки притихли, а Петро, піднявшись у стременах, суворо обвів поглядом свою сотню і продовжив:

— Ляхи хочуть посварити нас із Московією... Уб’ють делегатів, а на Богдана звалять. Отож їхні голови тримають наші...

Петро підняв оголену шаблю, і за ним потяглися козаки зустрічати московітів, які сунули до Чигирина від Переяславського перевозу.

Мороз того дня був не занадто сильним, та ще й день обіцяв бути безвітряним. Рожеве сонечко піднялося з-за обрію і обіцяло гарну днину та гріло козаків у спину. Петро нервував і весь час оглядався на свою сотню, покриками підганяв рухатися хутчіше. Через якийсь час сотня вже йшла галопом, стоптавши уздовж шляху широку смугу позаду себе.

Десь перед обідньою порою стишили хід, і Петро, покликавши Пилипенка, наказав його десятці виїздити вперед на відстань до двох верст та розглядатися навкруги. Разом із Макаром у десятці було вісім верхових, усі перевірені сміливці й рубаки... Стрімко обігнавши сотню, подались уперед. Пройшли галопом по шляху до перевозу і, коли обігнули невеликий лісок, почули відголоски якоїсь сутички. Прискоривши ходу, вискочили із-за вигину шляху просто в спини невідомим вершникам, що насідали на санний поїзд. Чулися вигуки ляхів та лайка московських ратників.

— Василю, скачи до сотні! Хутко чекаємо допомоги! — крикнув Пилипенко до Крята, і той, розвернувши коня на одному місці, кинувся по допомогу.

Ті, хто напав на московітів, були одягнені у добротні кожухи, повстяні селянські шапки, але Макар за манерою сидіти на конях та довгими шаблями відразу зрозумів, що це ляхи. Наблизившись до місця сутички, Пилипенко вигукнув бойовий клич:

— Криши ляхів!

І козаки зненацька для нападників насіли на них ззаду.

Ляхи не встигли повернути коней назустріч козакам і за це поплатилися, бо кожна козацька шабля знайшла собі жертву. Вони закричали, перелякавшись: «Матка Боска! Збережи нас!», проте побачили, що козаків замало. «Бий холопів! Добивайте московітів!» — линули підбадьорливі голоси ляських вершників. Від московітів також почулися вже радісні голоси: «Братци! Рубіте іх — ми держимся!» Вони зрозуміли, що прийшла допомога. Козаки, які були разом із московітами, кричали: «Підсобляйте, хлопці... Ми, переяславські, не піддамося ляхам!»

Нападники посилили тиск і на макарівців. Побачивши шалений наступ на свою десятку, Пилипенко заволав на всю горлянку:

— Хлопці! Гуртуйтеся, не піддавайтеся! Бийте їх до згину!

Підлужний з Яремою були весь час поряд, а зараз Андрій побачив, як їх намагаються відтіснити один від одного. Миттєво перекинувши шаблю з руки в руку, він ударив по ворожому вершнику збоку. Той зігнувся в сідлі, і його кінь, рятуючи хазяїна, став задкувати, а Орлик зайняв місце поряд із Зірочкою. Тепер козакам стало зручніше захищатись від ляхів, які намагалися зломити опір. Макар Пилипенко, побачивши, як тримаються його хлопці, закричав:

— Не візьмуть вони нас! Підрізайте стремена, ріжте вуздечки!

По той бік ляського гурту лунали розпачливий ґвалт і передсмертне волання захисників делегатського супроводу: «Пра-щайтє, братци! Держитесь!» А хтось із переяславців кричав: «Вмираю за віру нашу!» Ляхи насідали, і різали слух їхні зухвалі голоси: «Січіть державців! Ріжте московітів!»

Пилипенко, почувши заклики поляків до знищення державного люду з Московії, піднявся в стременах і заволав:

— Хлопці, їхні голови дорожчі за наші! Уперед!

Андрій всією своєю сутністю відчув вирішальність цієї миті, тож із диким ревом та несамовитою силою, що прибула невідомо звідки, накинувся на вершника, який був поряд із ним, і помахом шаблі відсік йому руку до плеча. Кров бризнула у різні боки тугими цівками, і супротивник, немов важкий сніп, звалився на землю. Стрій козаків однією лавою став пробивати собі шлях до обозу, і ті поляки, котрі нападали на московітів, розвертали коней... Над місцем кривавої сутички вже лунали переможні крики переяславських козаків і московітських ратників.

Раптом увесь цей гвалт заглушили бойові кличі з Гусакової сотні: «Бий супостатів! Рубайте до ноги! Не випускати жодного!» Андрій побачив, як місце сутички стали півколом охоплювати козаки з їхньої сотні. Тих ворогів, що встигли пуститися навтьоки, настигали і били з усього лету на погибель. Ляхи спробували стати колом, але не встигали, бо того чи іншого настигала шабля або козацька куля.

За короткий час було винищено майже весь загін ляських вершників, а ті, що були живі, кидали зброю. Тут почулися голоси від московітського обозу: «Добівайте іх, братци! Оні нас не щаділі!» Тепер залишки польського загону опинилися, немов поміж двох вогнів, і московіти стали щосили тиснути залишки ворожих вершників убік козаків. Хлопці з сотні Петра Гусака добивали очманілих від безвиході ворожих вершників. Та все ж двом удачливим кіннотникам вдалося вирватися з тісняви, і вони щодуху помчали від місця загибелі майже всього їхнього загону. Пролунав могутній голос Гусака:

— Догнати! Не впустіть!

Відірвавшись від сотні, двоє метких козаків полетіли навздогін полякам, і Андрій побачив здаля, як