Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

монарха. Особливо ж я боявся одного австрійського вельможу, який завжди намагався мені шкодити. Це був отой граф Альтгейм, який пізніше набрав такої сили. Попри це я поїхав до Відня й припав до ніг його апостольської величності. Імператор роздумував разом зі мною, чи не краще було б залишатися з іменем Кастеллі, ніж вертатися до свого власного, і пропонував мені значну посаду в своїй державі. Його доброта зворушила мене, але таємне передчуття застерігало від того, щоб нею скористатися.

У той час кілька іспанських сеньйорів назавжди покинули вітчизну й оселилися в Австрії. Серед них були графи Лоріос, Ойас, Васкес, Тарука й деякі інші. Я їх добре знав, і всі вони переконували мене, щоб я пішов за їхнім прикладом. Я й сам збирався це зробити, але таємний ворог, про якого я вам згадував, не спав. Він дізнався про все, що було на аудієнції, і одразу повідомив про це іспанського посла. Той гадав, що, переслідуючи мене, він виконає свій дипломатичний обов’язок. Якраз відбувалися важливі переговори. Посол почав вишукувати якісь перешкоди й до посталих труднощів додав зауваження щодо моєї особи й тієї ролі, яку я відігравав. Це привело до жаданої мети. Незабаром я помітив, що моє становище зовсім змінилося. Моя присутність стала бентежити ґречних дворян. Я ще до свого приїзду до Відня передчував таку зміну, тому не дуже переживав. Попросив прощальної аудієнції. Вона була мені дана, і ні про що мені не нагадували. Я виїхав до Лондона і лишень через кілька років повернувся до Іспанії.

Ігуменя була бліда й вимучена хворобою.

— Дон Хуане, — сказала вона мені, — ти не можеш не бачити змін, які залишив на мені час. Я дійсно відчуваю, що невдовзі вже дочекаюся кінця життя, в якому для мене не залишилось більше нічого привабливого. Великий Боже, скільки ж докорів я заслужила від тебе! Послухай, дон Хуане, моя дочка померла в поганстві, а моя онучка — мусульманка. Ця думка вбиває мене, ось візьми — читай.

З цими словами вона простягла мені листа від Уседи такого змісту:

Сеньйоро й благочестива ігуменя!

Я пішов відвідати маврів у їхніх печерах і дізнався, що якась жінка прагне поговорити зі мною. Я пішов за нею до її житла, де вона сказала мені: «Сеньйоре астролог, ти, який знаєш про все, поясни мені випадок, який стався з моїм сином. Находившись за цілий день серед ущелин і прірв наших гір, він вийшов до дуже гарного джерела. Звідти до нього вийшла якась прекрасна дівчина, в яку мій син закохався, хоча й гадав, що має справу з чаклункою. Мій син виїхав у далеку подорож і просив мене, щоб я будь-якими способами постаралася з’ясувати цю таємницю».

Так мені говорила мавританка, я ж одразу здогадався, що тією чаклункою була наша Ундина, яка дійсно має звичку заглиблюватись у деякі печери й випливати з другого боку з джерела. Я відповів мавританці якимись пустими словами, аби заспокоїти її, сам же пішов до озера. Я намагався розпитати Ундину, але марно, ти ж сама, сеньйоро, знаєш її нехіть до розмов. Невдовзі, однак, мені вже не треба було ні про що питати, бо сама її постать зраджувала таємницю. Я відвів її до свого замку, де вона щасливо народила донечку. Прагнучи якомога скоріше повернутися на озеро, вона незабаром утекла із замку, почала жити так само безрозсудно, як і раніше, і через кілька днів захворіла. І якщо вже говорити все до кінця, то я не пам’ятаю, аби вона колись казала мені про схильність до тієї чи іншої релігії. Щодо її доньки, то оскільки вона по батькові — найчистішої мавританської крові, то неодмінно повинна стати мусульманкою. В іншому випадку ми б могли накликати на нас усіх помсту жителів підземелля.

— Бачиш, дон Хуане, — додала герцоґиня у повному відчаї, — яка я нещасна. Моя донька померла в поганстві, моя онучка повинна стати мусульманкою!.. Великий Боже — як же Ти суворо караєш мене!

Дійшовши до цього місця, циган побачив, що вже пізно, тому повернувся до своїх людей, а ми всі пішли спати.

День шістдесят перший

Ми відчували, що пригоди цигана вже наближаються до кінця, тому з величезним нетерпінням чекали вечора й віддали цигану всю свою увагу, коли він почав розповідати.

Продовження історії ватажка циган

Знатна ігуменя Валь-Санто, може, й не зломилася б під тягарем нещасть, але вона призначила собі сувору покуту, якої не витримав її виснажений організм. Я бачив, як вона помалу згасає, і не міг відважитись покинути її. Моє чернече вбрання дозволяло мені в будь-який час входити до монастиря, і одного дня нещасна Мануела на моєму лоні спустила дух. Герцоґ Соррієнте, спадкоємець герцоґині, перебував тоді у Валь-Санто. Цей сеньйор повівся зі мною дуже відверто.

— Я знаю, — сказав він мені, — про стосунки, які ти мав із австрійською партією, до якої я також належав. Якщо тобі коли-небудь знадобляться якісь послуги, прошу, не оминай мене. Я все зроблю із задоволенням. Щодо відкритих зв’язків з тобою, то ти сам розумієш, що я ніяк не можу входити в них, не наражаючи нас обох на небезпеку.

Герцоґ Соррієнте мав рацію. Я був однією зі втрачених позицій партії. Мене висунули вперед, щоб потім, коли заманеться, покинути. У мене ще залишався великий маєток, який легко було переміщати, бо він весь був у руках братів Моро. Я хотів виїхати до Рима чи до Англії, але коли доходило до ухвалення остаточного рішення, я ні на що не міг наважитись. Я тремтів від самої думки про повернення в світ. Нехіть до товариських стосунків стала в мене свого роду душевною хворобою.

Уседа, бачачи, що я вагаюся і не знаю, що мені робити, умовив мене перейти на службу до шейха Ґомелесів.

— А що це за служба? — запитав я. — Чи вона нічим не загрожує спокою моєї країни?

— Нічим, — відповів він. — Маври, які ховаються в цих