Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

— І тоді ви прийшли сюди? За допомогою того ритуалу на трьох сувоях?

— Так. Коли зрозуміли, що шансів на виживання там у нас нема… довелося докласти значних зусиль і принести чимало жертв, щоб відкрити портал. Наше Джерело вважалося найпотужнішим, але навіть воно до того моменту встигло вичерпатися. Але Шалластхадар мав існувати — не в тому світі, так в якомусь іншому, за будь-яку ціну, — на обличчі Сандро на мить промайнув доволі жорсткий, навіть дещо жорстокий вираз. — І в мене, як у старшого сина чинного Повелителя, не було вибору, крім як...

— Схопити всіх, хто не зміг відбитися, — з-за спини першого Повелителя показався Шид-Аттар, — і перекинути до цього огидного та недосконалого світу, чиє місцеве населення нас швидко зненавиділо, а ми при цьому навіть не могли до ладу чаклувати. Отже, Суртазе, — до моторошного доброзичливо усміхнувся третій Повелитель, — якщо раптом вирішиш повторити цей подвиг — уважніше обирай світ, який збираєшся потішити своєю присутністю.

— Це неможливо, — холодно заперечив Сандро. — Якщо ти вже тут, передай решті, що ми вирушимо до столиці після заходу сонця. Думаю, Охтару вистачить цього часу для відновлення зв'язку з артефактами.

Шид-Аттар зневажливо пирхнув і демонстративно відійшов на кілька кроків.

— До речі, я все хотів спитати... — Суртаз задумливо клацнув кісточками пальців, перш ніж продовжити, — як ми дістанемось столиці? Не впевнений, що вдасться відкрити стабільний портал на околицях монастиря. Що вже казати про переправку армії — це буде дуже довго… Чи у тебе на неї якісь інші плани?

— Телепортація не знадобиться, — відповів перший Повелитель. — Ми полетимо на драконах.

— Вони ж… вимерли. За умови, що взагалі колись існували, — ліч не приховував свого здивування. — Я ще під час перекладу опису корони та нагрудника подумав, що помилився, коли прочитав про матеріал, з якого вони були виготовлені.

— Дракони — не міф, якщо ти про це. Вони справді існували, і доволі давно вимерли, — озвався Селенор, що підійшовши до некромантів. Суртаз помітив, що за цих слів Шид-Аттар якось недобро посміхнувся, хоч і здавалося, що при цьому він не надто прислуховувався до розмови. Ельф же тим часом продовжив: — Але кістки залишилися. Щоправда, для їхнього підняття довелося розворушити священні могильники моїх родичів за Срібним джерелом, і навряд чи вони зрадіють результату моїх розкопок. Але їхня думка... — четвертий Повелитель розтягнув губи у холодній посмішці, — мене й за життя не надто хвилювала.

На підтвердження його слів, від схилу однієї з гір відокремилася величезна крилата тінь.