Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

— Принеси свічку, він опритомнів!

Тармут був поруч із ним. Хто б сумнівався. Але владні нотки у голосі інквізитора були чимось новим.

Пролунали квапливі кроки, щось із гуркотом упало. Нарешті, темрява м'яко схлинула, і відблиски тремтливого вогню окреслили до болю знайомі тріщини на стелі його келії.

— Отче-інквізиторе, хвала Світлу, ви отямилися.

— Скільки… — ледь чутно промовив Вайат, але співрозмовнику цього було достатньо.

— Скільки ви були непритомні? — квапливо перепитав він. — Ми принесли вас до монастиря на після опівночі. А зараз... Небо вже сіріє, незабаром світанок.

— Чаклуни?..

— Всі там залишилися, — у голосі Тармута не пролунало ні краплі жалю. — Але справу зробили добре, ніхто з братів не постраждав від їхнього чаклунства.

Вайат опустив повіки, подумки звернувшись до Світла з проханням зберегти заблукалі душі чарівників, чиє прокляте мистецтво вряди-годи послужило святій меті.

— Арте... факти?

— Також там лишилися, — відповів інквізитор. — Якби ми спробували їх забрати, то полягли б там усі.

Погано. Дуже погано. Мабуть, не всі некроманти були у фортеці на момент штурму, і якщо артефакти потрапили до того, хто на нього напав... То все було марно.

— Отче-інквізиторе... — несміливо звернувся другий присутній. — Я так радий, що ви...

Вайат впізнав Лірента за голосом і куточки його рота здригнулися в мимовільній усмішці. Те, що він все ще живий, напевно було заслугою цього ченця, здатного створювати не лише зброю, а й цілющі зілля. Чим він, власне, і займався, поки отець-інквізитор не дав хід його ідеї стосовно створення зілля на основі крові. Вайат знову підняв повіки та через силу повернув голову.

Першим він побачив Тармута. Змарнілий і блідий, він уважно спостерігав за тим, як Лірент щось змішував у неглибокій чаші. Рухи ченця, всупереч його звичайній поведінці, були швидкими, точними та впевненими. Отець-інквізитор неодноразово ставав свідком того, наскільки змінювався Лірент, коли мав можливість займатися улюбленою справою. Зосереджено відмірюючи краплі чогось в'язкого і схожого на дьоготь, він зосереджено хмурився і ворушив губами, ніби щось повторював про себе. І тільки коли чернець схилився над чашею, обережно доливаючи до неї воду зі глека, Вайат звернув увагу на металевий відблиск за його спиною. Біля відчинених дверей до келії нерухомою статуєю застиг паладин.

— Отче-інквізиторе... — зітхнув Тармут, простеживши за його поглядом.

— Імператриця при смерті, — похмуро пророкотав паладин. — До полудня ви повинні прибути до замку, щоб засвідчити сходження на престол її спадкоємиці.

***

Сонце вже показалося з-за гостроверхого гірського хребта, коли Суртаз нарешті зумів відімкнути всі скрині. На превеликий подив Повелителів, артефакти виявилися цілими. Всі, крім одного — Підвіски всезнання.

— Мабуть, вона зламалася разом із посохом та короною, — прошелестів ліч, спостерігаючи за тим, як Охтар обходить піднятих ним зомбі, прискіпливо оглядаючи їхні очі. Одинадцятий Повелитель розсудив, що серед них міг знайтися досить свіжий матеріал.

— Якщо пошкодження створених мною артефактів можна списати на остаточний розрив зв'язку з Джерелом, — задумливо промовив Сандро, — то до чого тут підвіска?

— Мене відкинуло вибухом. Мабуть, від удару і зламалася.

Перший Король хитнув головою, визнаючи справедливість висновку. А потім насупився, ніби про щось згадавши.

— Коли Селар передавав мені артефакти, — почав він, — то віддав ще дещо... Це твоє?

Сандро витяг руку з кишені, і в блідих пальцях блиснув сріблом потертий ланцюжок з рунічною підвіскою.

— Так, — Суртаз простягнув кістяну руку, але перший Повелитель не поспішав повертати річ її власнику.

— Звідки вона у тебе?

— Від батьків, думаю, — помовчавши, ліч додав, — кровних, я маю на увазі. Я виріс в приймах, і ті, хто дав мені притулок, сказали, що цей ланцюжок був зі мною.

— Отже, Шид-Аттар таки мав рацію, — кивнув своїм думкам Сандро. — Ти — дійсно нащадок когось із наших ксай.

— Ксай?

— Так в нашому світі називали… — перший Повелитель непевно повів рукою, — простолюдинів. Мабуть, це буде найбільш відповідне, хоч і не надто влучне слово. Ксай — піддані дому, які не ведуть свій рід від первісних некромантів і тому здебільшого не мають магічного дару. Однак, серед них подекуди з'являлися самородки, і це… — Сандро нарешті вклав ланцюжок з підвіскою до кістяної долоні Суртаза, — мітка приналежності, якої вшановувалися ці обдаровані ксай, вона давала їм право навчатися нарівні з представниками благородних родів. Велика честь для них і не менша радість їхнім родинам. Декілька таких прийшли з нами до цього світу, — Сандро ледь помітно усміхнувся і примружився, ніби намагаючись щось розгледіти у своєму співрозмовнику. — Цікаво було б дізнатися, хто саме з наших ксай став твоїм предком.

— На жаль, я не знаю своїх предків, — Суртаз шелестливо зітхнув і повісив ланцюжок на шию.

— Тепер знаєш, — спокійно заперечив перший Повелитель. — Хоча б те, ким саме вони були. Все ж краще, ніж взагалі нічого.

— Може й так... — ліч знизав плечима. — І все ж, від чого ви тоді тікали? Що сталося в тому, іншому світі?

— Війна, — Сандро зітхнув і відвів погляд, перевівши його на Охтара, який тим часом вже знайшов відповідне око і взявся за відновлення пошкодженої підвіски. — Страшна, безжалісна й безглузда. Я не назвав би наш світ надто... квітучим і прекрасним місцем. Але в ньому був наявний усталений порядок. Рівновага, — перший Повелитель опустив очі, розглядаючи каміння біля своїх ніг. — Кожен з трьох домів мав свою територію, жив відповідно власним особливостям світогляду та устрою і… використовував певні засоби стримування сусідів від зазіхань на свої володіння. Тому війни подекуди все ж траплялись, але… — некромант похитав головою. — У випадку з останньою ми надто пізно осягнули, що це не просто чергова сутичка заради переділу території. А коли зрозуміли це — було вже пізно. Сам світ почав змінюватися, його закони та умови — через те, що дім Ар'яшанн вирішив за будь-яку ціну захопити повну владу в ньому. І в цьому новому світі домам Шалластхадар і Мереодеш місця не залишилось.