Анна Стоун - Гармонія (2), Анна Стоун

Потвора мала дві голови: одну чорну з білим малюнком, а іншу білу з чорними. Уся його луска була вкрита невідомими символами.

Дракон заревів утретє і змахнувши гігантськими крилами, здійнявся.

Поле бою одразу спорожніло. Свої та вороги, кинуши зброю, кинулися хто куди. Але дракон ніби не помічав людей, вони були для нього немов мошки. Він попрямував до кораблів роенців, одним ударом потужного хвоста знісши половину ворожих суден.

  Гарматні ядра та потужні заклинання навіть не подряпали його луску. Ті, хто знаходилися на вцілілих кораблях, пострибали за борт, щоб їх не підсмажиться від вогню.

Покружлявши над затопленими кораблями, двоголовий дракон, раптом попрямував до Віджио.

* * *

Мерлін вийшов на балкон, піднявши голову до неба. Чарівник з останніх сил тримався, щоб не збожеволіти від горя. Побачивши дракона, що ширяє над містом, він з силою стиснув руки в кулаки, що ті побіліли.

- Мало нам було армії Леліли! Звідки ти взялося, чудовисько?! – прошипів він.

А дракон тим часом кружляв над Віджио, вселяючи паніку навіть у бувалих вояків. Великий герцог розумів, що він має щось зробити, щоб місто не постраждало. Не час зараз сльози лити!

Чарівник зневажливо глянув на дракона,  і в його голову прийшла зовсім абсурдна думка.

– Ці кольори, ці знаки! Десь я їх уже бачив… – прошепотів він.

Мерлін раптом згадав битву біля Рамура та двох чарівників, що танцювали з мечами, притулившись до спини один одного. Вони кружляли, через що могло здатися, що це не люди, а біло-чорне коло.

- Білий та чорний! Інь та янь! Не може бути! Гармонія! - Мерлін витріщив очі, не вірячи своїм здогадам. - Але як? На вас же не було цього разу обладунків… Чому? Як???

Сили покинули його. Чарівник опустився на підлогу балкона, тримаючись рукою об балюстраду.

- Я зовсім не розумію, Канна…. А може, я помилився, і це ворог….

* * *

Пролунав оглушливий тріск, що вивів Мерліна зі ступору. Чарівник побачив, як в одній частині міста почалася пожежа.

- Все-таки я помилився! Ти ворог!

Дракон, переставши кружляти, став викидати полум'я прямо на місто. Він ніби збожеволів, ламаючи все навколо. Його чорно-біла луска світилася, роблячи істоту ще страшнішою.

- Рада, Альбрехте, куди ж ви поділися? – Мерлін знову глянув на небо.

Йому не хотілося залишати Катану, але на кону стояло порятунок міста. Надягши чарівне кільце, Великий герцог пішов до магів, які зараз обороняли місто від дракона.

Минуло вже чимало часу після того, як Катана та графи загинули. На небі вже з'явилися зірки. Їм пощастило, що вони не бачили того, що відбувалося останні кілька годин.

Дракон ревів, як поранений звір, пропалюючи полум'ям чарівний купол, що тримали маги. Він ніби збожеволів, нічим іншим його дії не поясниш. Двоголове чудовисько нікуди не цілилося, воно стріляло аби куди.

* * *

«Що відбувається зі мною. Якісь дивні відчуття. Куди ж я лечу?»

Рада і Альбрехт не одразу зрозуміли, що вони і є той самий двоголовий дракон, що руйнує місто. Тіла не слухалися, думки затуманились. У них не виходило прийняти свою справжню подобу оскільки вони не говорили заклинання Марлета. Це взагалі було щось інше?

«Чорт забирай, що це???»

Дівчина відчувала, що якщо за кілька хвилин вони не набудуть людського вигляду, то назавжди залишаться в цьому. Її душа почала зливатись із істотою. Контроль за драконом вони втратили ще тоді, коли знищили кораблі.

Раду оточувало з усіх боків світло, вона навіть не бачила себе.

«Ал, де ж ти? Відгукнися!»

Дівчині захотілося заплакати. Сил щоб прийняти людську подобу зовсім не залишилося.

“Мам. Що ж робити? Адже ми тепер самі стали загрозою для міста!»

- Не плач, посміхнись! - раптом вона почула звідкись материн голос.

Перед її очима постав спогад. Кілька тижнів тому, коли вона з Алом, були у Віджио відбулася одна розмова. Рада не зрозуміла, чому це згадала.

- Але, мамо, мені важко посміхатися! У мене немає сил!

- Ти Рада з Гармонії! На вас тепер усі дивляться, рівняються! Ви не можете здаватися слабкими! Інакше вам не вижити у цьому світі! Усміхайся, навіть якщо тобі боляче! Це виводить із себе твоїх ворогів! І вони починають робити помилки.

- Я так не можу! - підібгала губи Рада, доторкнувшись пальцями до трояндового куща. - Я не така! – раптом дівчина відсмикнула руку, вколовшись одною з колючок.

Роздратована Рада хотіла зірвати цю троянду, але мати її зупинила.

- Ось бачиш, люба! Наведу тобі приклад! Ти колись помічала, що троянди плачуть? Ні! Вони, незважаючи на що залишаються красивими і приємно пахнуть! Тобі не сподобалося, що один із шипів тебе вколов. Тобі неприємно, а їй ніби все одно, і ти хотіла її зламати! Зробивши це, ти б припустилася помилки, тому що може саме ця троянда стала найкрасивішою на кущі. І запам'ятай, навіть зламана вона б не зав'яла одразу. Її б життя вистачило б, щоб ти пошкодувала про свою дію!