Євгеній Шульженко - Гра почалась 1. Племʼя, Євгеній Шульженко

Не зважаючи на те, що сонце вже зайшло та опустилась ніч, навколо було добре все видно. Білий сніг та яскравий місяць все освітлювали навколо. Ліхтарик Мілана звичайно взяла, але не включала зайвий раз, щоб не привертати до себе уваги.

Минули церкву та рушили поряд з довгими жилими багатоповерхівками. Скільки ж там зараз людей спить та бачить сни? Вже двісті п’ятдесят днів вони сплять та не прокидаються. Це лякало та захоплювало. Вірус, не зважаючи на свою жорсткість, був дуже милосердним до дітей. Щоб відбувалось, якщо він не блокував травми та не присипляв? Мілану пересмикнуло, вона відігнала страшні думки.

Десь через годину, подруги дійшли Жуля Верна, підземного переходу. Дівчина подивилась в сторону мосту Кільцевої дороги, де влаштували дозор Справжні Пацани. Дозор був на місці, здалека було видно, що палає вогонь. Хлопці не спали, та навряд Мілану зараз було видно. «Сподіваюсь вони мене й не побачать» - подумала дівчина, уявивши, що буде змушена спілкуватись з дітьми. Та ще й не зрозуміло, наскільки вони відповідально поставилися до перемир’я.

Ватажок швидко заховалась за будівлю, що стояла навколо трамвайної зупинки. Чкурнув в перехід, була змушена дістати ліхтарик та освітити собі дорогу. Тут було темно. Спустилась по сходам та ступила на лід. Влітку, перехід був затоплений, тому треба обережно пройти по мерзлій воді. Аліша наздогнала Мілану та нявкнула, піднявши схвильовану морду.

Дівчина зупинилась, посвітила ліхтариком. Та пройшовши кроків десять, почула, як лід почав тріщати. Вона махнула Аліші головою, та подруги швидко розвернулись, побігли назад до сходів. Впасти в холодну воду, де тебе заблокує брила льоду – ой як не хотілось.

Здається мені, що йти треба до скляного мосту, - сказала тихо Мілана, звертаючись до Аліши, - як вважаєш, собак там не повинно бути? Холодно все ж таки. Лізти прямо тут через паркан небезпечно. Все покрито льодом, а снігу неймовірно багато. Ми витратимо багато часу, нас встигнуть помітити Пацани багато разів.

Кішка підняла морду та нявкнула, наче хотіла сказати «Не знаю, спробуємо». Подруги піднялись на вулицю та рушили до мосту. Пройти треба було не менше кілометру, та почав здійматись вітер. Похолоднішало. Мілана закуталась сильніше, та вона не жалкувала, що пішла саме вночі. По-перше, вона не хотіла влаштовувати прощання з племенем Вітрів. По-друге, вночі було менше шансів зустрітись з іншими групами дітей. Як показала практика всіх цих днів, від чужих дітей можна очікувати чого завгодно.

За півгодини дійшли до останнього житлового будинку, між мостом та подругами було не більше сотні метрів. Мілана зупинилась та почала розглядати парк, що відкривався біля скляного мосту. Сходи мосту були закриті склом, відрізаючи вулицю скляними дверима. Всередині щось було. Дівчина захвилювалась та показала Аліші рукою на міст. Треба було тихо підійти ближче та побачити, що всередині.

Подруги повільно рушили до мосту та скляних дверей. Ліхтарик не вмикали, оскільки це може їй швидко видати. Перейшли прибудинкову дорогу та вийшли в парк. Біля мосту зупинились, Мілана чортихнулась. На сходах мосту, за дверима спали собаки. Напевно, це була та сама зграя, що в свій час дуже ускладнювала життя племені Вітрів. Підняла погляд вгору. Собаки були всюди. Вони тихо собі спали, сховавшись від морозу.

Та чомусь Мілана відчула, що не має лякатись зграї. Аліша теж вела себе спокійно, хоча зазвичай до собак кішка, як і всі коти, відносилась не дуже тепло. Дівчина підійшла до дверей, розуміючи, що зможе той же ліхтарик просунути між ручками як засов. Прийшла думка, що можна тихо пройти серед собак, та вона відкинула цю ідею. Ні в якому разі.

В цей момент один пес підняв морду та сонно глянув на Мілану. Потім собака перевела погляд на Алішу та смачно позіхнула, тихо завила. Після цього сигналу, ще одна собака підняла морду та подивилась на нічних гостей. За хвилину вся зграя, що тихо спала – дивились та гіпнотизували дівчину та кішку. Мілана не відчувала страху, але було відчуття наче вона примерзла до землі та не могла рухатись.

Дві собаки обережно встали та розійшлись в сторону. Мілана округлила очі від здивування, оскільки на тому місці, де спали пси, вона побачила спальний мішок. В мішку була дитина. Мішок зарухався, та маленька ручка відкрила замок. Сівши, дівчинка потерла сонні очі та позіхнула. Це була та сама дівчинка, що колись загадувала загадку Мілані.

Дівчинка, згадавши свого гостя, всміхнулась та помахала ручкою. Потім вона встала та підійшла до дверей, з силою відчинивши їх.

Заходьте, заходьте, - радісно запросила дівчинка до скляного мосту, - не хвилюйся, собачки не будуть вас чіпати, - дівчинка подивилась саме на Алішу, наче це було сказано саме для неї.

Мілана не хотіла, щоб кішка нервувала, тому взяла Алішу на руки та ступила крок в приміщення. Всередині, як виявилось, було тепло. Звичайно, треба було звикнути до різкого собачого смороду.

Що привело вас сюди? – ввічливо запитала дівчинка. - Ой, я ще з минулого разу не представилась. Мене звати Оля, - вона підняла руки та показала на себе. –  А вас? Мене звати Мілана, - натягнуто всміхнулась ватажок племені Вітрів, - а це моя подружка Аліша, - дівчина показала на кицю. Заходьте швидше та зігрійтесь, - заметушилась Оля, закриваючи двері, - сьогодні вночі погода дуже зіпсується.

Мілана глянула на вулицю. Сніг не йшов, лише вітер розгулявся. Небо чисте, місяць як і раніше, освітлює все навколо. Нічого не вказувало на погану погоду. Мілана підняла плечі від здивування, але нічого не сказала. Оля розвернулась та пішла вгору, сходами, піднімаючись на сам міст. Собаки вставали та розходились в сторону, пропускаючи дівчинку та гостей. Мілана не відставала, бо не хотіла залишитись з зграєю на одинці.