Панас Мирний - Повія, Панас Мирний

— Рубця знаєте?

— Ну?

— Ми служили у його.

— Христя?! — скрикнула Мар'я. Христя, мов винувата, похнюпилася.

— Боже ж мій! Де ж се ти була? Відкіля й куди простуєш? Христя мовчала.

— Яка ж се Христя? — поспитався Сидір.

— Та ти не знаєш. З Мар'янівки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегріватись.

— За царя Гороха, значить? — чухаючись, одказав Сидір.

— За царя Гороха. Іди, лишень, скотину напувать, бо час і обідати.

— Та се ж і збираюся, — тягнучи кожух з жердки, одказує Сидір. Сидір не забарився вдягтися і вийшов. Мар'я і Христя зосталися самі. Христя присіла на полу коло печі, похнюпилася. Вона боялася підвести голову, показати Мар'і своє обличчя. Колись воно яке було, а тепер?.. Мар'я собі вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу і одвернеться: кругле Христине лице з діркою посеред носа і крайком невеличкої кульки на кінці так її непривітно вражає. Вона догадується, від чого то, та боїться поспитатися.

— Куди ж се тебе бог несе? — перемогла себе Мар'я.

— Додому.

— До якого дому! У Мар'янівку?

— Еге ж.

І знову помовкли.

— Хто ж там, рід який зостався? — не скоро знову пита Мар'я.

— Не знаю, чи рід є який. Хата батьківська зосталася. Розмова знову загнулася.

— Де, значить, не була, де не ходила, а дома найкраще. — Христя мовчала. — Так оце й я. Спасибі богові, що прибрав свекруху. Тепер у нас і мир, і лад. От уже третій год живемо — лайки не почуєш.

— Старе забулося? — тихо поспиталася Христя.

— Нехай йому! Не згадуй. Самій страшно, як здумаєш. Не до часу, Христе. От би і ти, додому ідеш, а, певне, за собою несеш багато споминок.

— Ох, багато! — зітхнула Христя.

— Не веселі, значить, що так важко зітхаєш?

Христя тільки махнула рукою. Тут увійшов Сидір і перевів розмову на інші речі, жалівся на холод, дивувався, як Христя ішла по такому морозу, турбував Мар'ю скоріше давати обідати, хоч живіт гарячою стравою попогріти.

Мар'я витягла борщ і, становлячи на стіл, присогласила Христю підкріпитись. Мовчки Христя присіла і, хоч їсти їй страшенно хотілося, не багато їла, — чогось їй смачна страва оцих добрих людей становилась руба у горлі, думка про своє калічество не виходила з голови, і вона боялася глянути на Сидора та Мар'ю.

Пообідавши і подякувавши, вона мерщій почала збиратися в дорогу.

— Куди ж се? — спитав Сидір. — По такому холоду?

— Тут недалеко, в Мар'янівку.

— Сподівайся, ночі захопиш у дорозі.

— Та вже ж хоч уночі.

— А де ж там ніч перебудеш? — умішалася Мар'я.

— Та вже ж десь перебуду.

І, подякувавши, пішла з хати. Мар'я проводила за двір і довго дивилась услід Христі, як та, накутавши на себе всякого дрантя, коливалася шляхом.

— Пішла? — спитав Сидір, як Мар'я вернулась у хату.

— Пішла.

— Добігалася, поки й носа збулася! — додав він, та Мар'я мовчала, її чогось така завійна за серце вхопила!

Полегшало і Христі, як одійшла вона геть від хуторів. Холодна й безлюдна польова пустиня їй здалася куди милішою і ріднішою від теплої хати, де недавно вона грілася. Привітлива розмова Мар'їна, ввічливі її заходеньки, жалісливі погляди, тепла хата — все-все здавалося Христі таким гірким та неодрадним. Нащо їй усе те, їй, одринутій людині? Щоб почувати, як своїм безносим обличчям мутить покій добрих людей, будить їх гидування? Бог З ними, з їх жалощами! Німа пустиня не погнітить душі, як хатня тіснота, не поспитає, як і де свого лиха добулася, куди з ним неслася, тікала?..

І Христя все йшла та йшла, не думаючи, що іде вона до тих же людей, не гадаючи, що вся Мар'янівка витріщиться на неї більше, ніж Мар'я витріщилася, ув один голос поспитає: чого до нас притьопалася?

Короткий зимній день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тільки де-не-де снували легенькі хмари; від того зарева по білій землі розстилався жовтогарячий світ. Було сумно і тихо, мороз дужчав. Христі тоді тільки ударила в голову думка, що вона іде ще на більшу людську дивовижу, на безперестанне допитування: відкіля, чого? У неї на душі похолонуло, на серці повернулося так, мов хто гострий ніж, угородивши у його, повернув. Вона стала, безнадійно дивлячись уперед, де безкрає поле сходилось з безкраїм небом, де чорніла якась попружка, може, і сама Мар'янівка. "Ну, чого я туди піду? чого?" — допитувалася вона сама себе і повернулася назад. Іти?.. Ні. Вона й так не мало увійшла. Той один переход від губернії по холоду і по голоду чогось та стое. А й там що їй було?

Жид вигнав, насміявся; не набреди на Маринину хату — певне, прийшлося б десь під тином або серед поля ночувати... Христя повернулася і знову пішла шляхом на Мар'янівку все тихше та тихше, мов її що зупиняло або хто придержував, не пускав. А тим часом сонце зовсім окрилося, зоря почала жовтіти, погасати, над землею розстилалася ніч, окриваючи темнотою дальні поляни, на небі схоплювалися зорі; блискучі і ясні, вони так і вистилали все небо, мов хто висипав їх з коша.

Христя додала ходи. Тепер ніч, ніхто її не побаче, не зупинить, не почне розпитувати. Незабаром усі обляжуть, бо завтра свято — неділя, ніхто нічого звечора не робить. От хіба тільки молодеча збереться у досвітчаної матері погуляти. Христя згадала вечорниці своєї молодої пори, згадала подруг-дівчат, згадала хлопців, хто за ким припадав-побивався... Все те перед нею, мов живе, встало тут перед очима, так і майорить, вона чує знайомі голоси, жарти, регіт... Вона не примічала того, куди і як вона іде, їй здається, що вона на досвітки біжить. І вона все скоріше та скоріше ступає... рипотять її ступні по мерзлому шляху, кров приливає до серця, розходиться по всьому тілу, гріє... думки здіймаються в голові, все то веселі та безжурні, легкі та одрадні. А ніч спускається на землю все більше та більше, мороком кругом окриває білі поля, темнота застилає дальні краї. Білий шлях лежить, мов льодина, синіє, а кругом по полю блищать, наче квіточки усякі, іскорки: і жовті, і сині, і зелені. То зорі виграють своїм світом по снігу — Христя не йде, а біжить. Рип за рипом рип, рип і рип!.. І зливається той рип ув один неугавний гомін, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусі, хіба коли-не-коли, мов з рушниці випале, трісне земля від морозу і роздається той гук у холодному повітрі. Христя кинеться і знову йде.