Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

— Ох, моя люба Бетті, ми з тобою заслуговуємо, щоб держава попіклувалася про нас. Ми виховали дев’ятьох здорових дітей: хлопці служитимуть королю, а дівчата готуватимуть, шитимуть і теж народжуватимуть здорових дітей. — Чоловік повернувся до Саллі й, щоб не ображати її таким контрастом, бундючно продекламував: «В його ярмі і ті, що стали й ждуть»[331].

Останнім часом до інших теорій, у які Ательні пристрасно вірив, додався соціалізм, і тепер чоловік виголосив:

— У соціалістичній державі, Бетті, нам із тобою платили би пристойну пенсію.

— Ой, чути не хочу про твоїх соціалістів. Терпіти їх не можу, — вигукнула дружина. — Ще одна зграя ледачих жебраків наживеться на робочому люді. Мій девіз: дайте мені спокій; не хочу, щоби хтось втручався у мої справи. Я впораюся з найгіршою роботою, а тих, кому не пощастило, хай вхоплять чорти.

— Ти називаєш найгіршою роботою життя? — перепитав Ательні. — Дурниці! У нас бували зльоти і падіння, кожен із нас боровся, ми завжди були бідними, але життя того було варте, їй-богу, варте сотню разів, кажу я, дивлячись на наших дітей.

— Ну, ти й балакучий, Ательні, — сказала дружина, дивлячись на нього не злостиво, але зі зневажливим спокоєм. — Тобі від дітей дісталося лише приємне. Я їх виношувала і виховувала. Я не кажу, що не люблю їх, якщо вони вже народилися, але якби я могла почати все спочатку, не виходила б заміж. Якби я була незаміжня, могла б уже мати невелику крамничку і чотири чи п’ять сотень фунтів на рахунку, а ще служницю для чорної роботи. О, знову прожити своє життя я б не погодилася в жодному разі!

Філіп подумав про незліченні мільйони людей, для яких життя — це лише праця, що їй не видно ні кінця, ні краю; воно не прекрасне і не потворне, а просто таке ж неминуче, як зміна пір року. Від думки про марність життя юнака опановувала лють. Він не міг примиритися з ідеєю, що життя не має сенсу, однак усе побачене, усе обдумане лише зміцнювало це переконання. Однак ця лють була якоюсь радісною. Якщо життя не має сенсу, виходить, що не таке воно й страшне, і, зустрічаючись із ним сам на сам, Філіп відчував якусь раніше невідому силу.

109

Осінь змінилася зимою. Філіп залишив свою адресу місіс Фостер, дядьковій покоївці, щоб вона могла з ним зв’язатися, проте продовжував щотижня заходити до шпиталю і перевіряти, чи немає там йому листів. Якось увечері він знайшов там конверт, надписаний почерком, який сподівався більше ніколи не побачити. Дивне відчуття. Філіпові не одразу вдалося змусити себе взяти його. Разом із листом повернулися ненависні спогади. Однак урешті-решт, гніваючись на себе, він розірвав конверт.

«Вільям-стрит, 7

Фіцрой-сквер

Любий Філе!

Чи можемо ми якомога швидше зустрітися на кілька хвилин? Я вскочила у жахливу халепу і не знаю, що робити. Йдеться не про гроші.

Щиро ваша,

Мілдред»

Філіп розірвав листа на клаптики і, вийшовши на вулицю, викинув їх у темряву.

«Хай їй грець», — пробурмотів він.

Від думки про те, щоб знову побачитися з Мілдред, серце сповнювалося огидою. Його не обходило, що там у неї за халепа, вона однаково на це заслуговує. Філіп згадував про дівчину з ненавистю, яку лише підсилювало колишнє кохання. Від цих спогадів Кері мало не знудило, і, переходячи міст через Темзу, він інстинктивно відсахнувся, наче хотів викинути Мілдред із голови. Вдома він ліг до ліжка, але не міг заснути, розмірковував, що з нею сталося, і не міг нічого вдіяти зі страхом, що дівчина голодна і хвора; вона не написала б йому, якби не була в розпачі. Філіп гнівався на себе за власну слабкість, але знав, що не заспокоїться, поки не побачить Мілдред. Уранці він підписав листівку і надіслав її дорогою до крамниці. У ній Філіп якомога стриманіше повідомляв, що йому прикро через її неприємності і він прийде за вказаною адресою о сьомій вечора.

Пошарпаний пансіонат стояв на вбогій вуличці; віднайшовши його і мало не зомлівши від думки про зустріч із Мілдред, Філіп поцікавився, чи вона вдома (у нього раптом промайнула дурнувата надія, що вона кудись поїхала). Схоже було, що тут люди надовго не затримуються. На штемпель на конверті він не звернув уваги і не знав, скільки часу лист пролежав на його полиці. Жінка, що відкрила двері, не відповіла на його розпитування, але мовчки провела коридором і постукала в одну із затильних дверей.

— Місіс Міллер, до вас якийсь джентльмен, — крикнула вона.

Двері трошки відчинилися, і з щілини підозріливо визирнула Мілдред.

— Ох, це ви, — сказала вона. — Заходьте.

Філіп увійшов, і дівчина зачинила двері. Усередині була крихітна спальня, така ж неохайна, як всі помешкання Мілдред: по підлозі були розкидані брудні черевики; на комоді лежав капелюшок, а поруч штучні кучері, на столі валялася блузка. Філіп пошукав, куди можна покласти капелюх. Гачки на дверях були зайняті спідницями, і хлопець помітив, що пруг у всіх забризканий брудом.

— Сідайте, якщо не проти, — запропонувала дівчина. Потім якось знічено засміялася. — Гадаю, ви здивувалися, отримавши від мене звісточку.

— Ви жахливо захрипли, — зауважив Філіп. — Болить горло?

— Так, уже давненько.

Філіп не відповів. Він чекав на пояснення, чому їй раптом заманулося його бачити. Одного погляду на кімнату вистачило, щоб зрозуміти: Мілдред повернулася до життя, з якого він її витягнув. Цікаво, що сталося з дитиною? На камінній полиці стояла фотографія дівчинки, але ніщо в кімнаті не підказувало, що тут колись бувала дитина. Мілдред жмакала в руках хустинку. Скрутила її в кульку і перекидала з однієї руки в другу. Кері бачив, що дівчина страшенно нервує. Вона стояла біля каміна, тож він міг роздивитися її, не зустрічаючись із нею поглядом. Після їхньої останньої зустрічі Мілдред страшенно схудла; суха жовта шкіра туго напиналася на вилицях. Волосся дівчина пофарбувала в солом’яний колір, і це додавало їй років та вульгарності.

— Чесно кажучи, я відчула полегшення, отримавши вашу відповідь, — нарешті зізналася вона. — Думала, може, ви вже не працюєте в шпиталі.

Філіп мовчав.

— Думаю, ви вже отримали диплом, чи не так?

— Ні.

— Чому?

— Я більше не працюю в шпиталі. Мені довелося покинути навчання вісімнадцять місяців тому.

— У вас мінливий характер. Не схоже, що ви можете довго займатися чимось одним.

Філіп ще трохи помовчав, а потім холодно відповів:

— Я втратив ті невеликі гроші, які мав, у невдалій спекуляції, тож не