Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

7. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ І РОСІЙСЬКІ ПРОТИКОМУНІСТИЧНІ СИЛИ

Говорячи про визвольну революцію, часто маємо на увазі всі протибольшевицькі фактори, які в процесі боротьби можуть відо-грати активну ролю. З цього може скластися помилкове враження, що маємо на думці одноцілий революційний, протибольшевицький процес, який охоплюватиме ввесь СССР і т. зв. Сателіти підбольшевицькі країни. Таку саме концепцію заступають московські еміграційні кола, як теж деякі чужосторонні чинники. Тому треба мати точніше з'ясоване наше становище в цих питаннях.

Передусім виринає питання: чи є реальні підстави і можливості, щоб усі протибольшевицькі сили підсовєтського обширу провадили свою боротьбу в одноцілому, скоординованому фронті? В цій справі стрічаємося з двома невірними, а взаємно протиставними тезами.

Першу з них заступають москалі і чужинецькі проросійські чинники. Вона дає позитивну відповідь на це питання і спирається на те, що попри всякі протилежності між народами і їхніми визвольними силами, всі мають спільного ворога, якого всі хочуть усунути, отже це дає базу для спільної скоординованої протибольшевицької боротьби. Тому всі справи, які є предметом розходжень і ворожнечі, зокрема питання майбутнього ладу на місці СССР, повинні бути відсунені, поки большевизм не є знищений.

Друга, протилежна теза говорить тільки про спільний і єдиний протибольшевицький фронт, який творять визвольні сили поневолених неросійських народів. Щодо московських протикомуністичних сил і стремлінь, у цій концепції існують два варіянти. Перший з них каже, що московські справжні протибольшевицькі течії знаходять спільну мову з поневоленими неросійськими народами на плятформі антикомунізму й антиімперіялізму і тому їх зараховується (принаймні теоретично) до того спільного фронту. За другим варіянтом, у російському народі немає справжніх, діючих протибольшевицьких течій ні сил, бо всі москалі пройняті імперіалістичним наставленням, яке заглушує навіть ворожнечу супроти комуністичної системи і режиму так, що коли йде про активну боротьбу, то всі москалі, теж антикомуністи, будуть обороняти неподільність большевицької імперії. Обидві ці тези викри-сталізувала еміграційна політична діяльність, а клімат їхнього розвитку творить більше зовнішня акція ніж; пряма протибольшевицька боротьба.

При визначуванні нашого становища у цьому питанні приймаємо за вихідну точку оцінку існуючих протибольшевицьких сил і процесів та керуємося доцільністю визвольної боротьби. З уваги на те, що революційна боротьба з большевизмом та визволення поневолених ним народів є дуже важким завданням, мусимо враховувати всі ті чинники — сили і тенденції, які в цій боротьбі можуть взяти участь чи відограти при ній будь-яку корисну ролю.

Нема підстав ні потреби заперечувати, що в російському народі є теж протибольшевицькі настрої і тенденції, що є чимало москалів переконаних противників комуністичного ладу і режиму, які бажають його усунення і зміни. Не дивлячись на московські корені большевизму та на його тісне сполучення з московським імперіалізмом, ці протикомуністичні настрої і стремління є поважним фактором, який утруднює становище режиму, а в певній ситуації може відограти поважну ролю в активній протирежимній боротьбі. В інтересі загального протибольшевицького змагання, в тому теж і в інтересі визвольної революції поневолених Москвою народів, є якнайбільша активізація і посилення цих протикомуністичних тенденцій і сил у Росії.

З другого боку, було б великою помилкою вважати, що ці проти-режимні настрої серед російського народу можуть бути рушієм такої самої революційної боротьби, як в інших народів, які змагаються за своє національне визволення. В політичному настав-ленні москалів, загалу російського народу, домінували і домінують імперіялістичні тенденції. Якщо москалі вороже ставляться до існуючого ладу і готові до революційної боротьби, то це стосується тільки до усунення комуністичної системи і режиму в СССР при збереженні існування російської імперії. Про її розвал та створення на її місці незалежних національних держав вони й не думають. Навпаки. Більшість тих москалів, що готові до активної боротьби проти комуністичного режиму, самі виступлять на захист імперії чи то як нова імперіяліс-тична сила, чи навіть у большевицьких рядах, залежно від загальної ситуації.

Отже в класифікації всіх протибольшевицьких процесів і сил, які діють, чи існують ще лише в потенції на підбольшевицькому обширі, приходиться розрізнити дві головні групи: перша — це національно-визвольні змагання і революційні сили поневолених Москвою народів, які ведуть боротьбу за своє визволення з-під російського імперіялізму, за знищення больше-вицької системи та за побудову своїх національних держав із власним, некомуністич-ним ладом. Усі ці визвольні рухи мають спільний знаменник як у неґації, так і в позитивних цілях: всі вони ведуть боротьбу проти російського загарбницького імперіялізму та його носіїв усіх політичних забарвлень, зокрема проти большевизму та проти комуністичного режиму і системи. Кожний нарід бореться передусім за власну державну незалежність, не обмежуючи на тому своїх визвольних цілей. Розвал російської імперії, обмеження російської держави на російських етнографічних територіях та повне визволення всіх народів від російського панування є спільною метою всіх, бо тільки це створить певні передумови і Гарантії для тривалого визволення кожного народу зокрема. Національно-визвольні змагання поневолених народів творять головну і найпевнішу силу у протибольшевицькій революції. Питома вага цього чинника визначується великим завзяттям й однодушною поставою цих народів у своїх змаганнях.

Другу, значно, слабшу, але цілком окрему групу творять російські протикомуністичні елементи. Як уже сказано, їхнє протибольшевицьке наставлення випливає з неґації комуністичної системи і доктрини та веде до поборювання режиму за створення нового державного і суспільного устрою, але при збереженні ціяости імперії. Визначування питомої ваги цього чинника в протибольшевицькій боротьбі на підставі загальної кількости москалів та їхнього панівного становища в імперії було б помилковим. І то не тільки з уваги на проблематичність процентового відношення кількости антикомуністів до відданих режимові елементів. Іде передусім про якість того потенціялу у протибольшевицькій боротьбі, про його психо-політичне роздвоєння, а через те й низьку наснагу, а то й непевність. Хоч москалі-антикомуністи мають спільну з національно-визвольними рухами негативну настанову супроти комунізму, то одночасно їх лучить і рівняє з большевиками імперіалістичне наставлення, ворожість проти самостійницьких змагань поневолених народів.

При такому стані нема, однієї плятформи для спільного фронту національно-визвольних і російських антикомуністичних сил. Це, що одні і другі є проти комуністичного режиму і комуністичної системи, ще не становить достатньої підстави для якоїсь політичної й оперативної координації так, щоб можна говорити про спільний фронт. Коли йде про позитивні цілі, то між національно-визвольними змаганнями поневолених народів і протирежимними стремліннями в російському народі існує діяметральна протилежність і взаємна ворожість. Але навіть у неґативному наставленні нема між ними спільного знаменника. Ведучи боротьбу проти большевизму, поневолені народи поборюють у ньому не тільки комуністичний устрій і режим, але такою самою мірою московську імперіялістичну силу та її панування. Розділяти ці дві природи і дві функції большевизму, зокрема у чужонаціональних, неросійських