Мирослава Горностаєва - Астальдо

пробратись не могли. Швидше за все — вони підуть таки Сіріоновим проходом, якщо підуть…

— Вони?

Майтімо усміхнувся кутиком рота:

— Лутіень не покине свого meldo… Вона добуватиме камені… Швидше за все — вони загинуть там обидва, але ти, оtorno, про всяк випадок, подвой сторожу. Може тобі вдасться зупинити божевільців. Пам’ятаєш, колись я говорив тобі, що дивуюся, чому Морінготто не дозволив одному чи всім Сильмарилам потрапити до Доріату, або до Егларесту… Мені здається, що нині йде саме така гра… Не вірю я, що напівМайе та валінорський вовкодав могли здолати Саурона — я бачив цю потвору зблизька, і відчував його силу. Морінготто вирішив задіяти нашу прищепу — Обітницю Феанаро. Поки що все йде за планом Чорнобога: Ельдар осоромлені перед собою і Аданами, Фінарато… Фінарато немає з нами, на Третій Дім в разі війни вже не можна розраховувати — Артаресто легше знайти винних в братовій смерти, аніж спитати себе: чому не затримав, чому не зупинив…

— Ти не те говориш, Нельо, — лагідно мовила Артаніс, — неможливо зупинити того, хто дав Обітницю. І Артаресто і нарготрондці не пробачать собі того, що не рушили за своїм князем на смерть. Я зневажаю твоїх родичів, бо їхня поведінка негідна Ельдар. Однак, я піду на останню битву разом з тобою, Феанаріоне… І стану в одну лаву з тими двома негідниками, якщо я, звісно, не позбавлю їх hrоа ще до того. А от Артаресто не піде — тут ти правий. Потаєний град — це помилка Фінарато, безпека розніжує. Вони злякалися раз, злякаються вдруге — але виправдання завжди знайдеться. Тільки Фінарато ніколи не шукав виправдання… Тільки він…

— Розсуди нас, Великий Князю, — стиха попрохав Руссандол, — якщо ти накажеш позбавити hrоа цих двох моїх родичів, які осоромили Перший Дім перед усім Ендоре, то я зроблю це сам — вони не вистоять в поєдинку проти мене.

Астальдо стиснув руки перед грудьми і заходив по кімнатці.

— В загибелі нашого брата, — вимовив врешті, - винна доля… Ота, яку напророкував нам Суддя Намо. Це нею було скуто ланцюг, яким Фінарато прикували до стіни льоху в Мінас-Тіріті… Якби хоч одну ланку було б вийнято… Якби Фінарато не дав Обітницю, котра зобов’язувала його допомагати всьому роду Барагіріонів… Якби Берену була потрібна лише кохана, а не визнання законності свого злюбу… Якби нарготрондці не розніжились в безпеці… Якби брати Руссандола не були зіпсуті з дитинства… Ми всі мусимо померти від зброї, тортур і горя… Та вже більш, ніж чотириста літ ми б’ємося з цією долею, втрачаючи рідних. Назвіть-но свої втрати — з нами нема Феанаро… Нема Нолофінве, Арельде, Аракано… Нема Фінарато, Ангарато, Айканаро… Це лише рідня по крові — всі ми втратили друзів… або коханих. Скільки зосталося з тих, що пливли на «Naltariel», Артаніс?

— Ми троє, - вимовила Арафінвіоні, - Макалауре… Алмареа, Мірімон… Гвіндор… Еркассе ще живий?

— Так, він у Віньямарі…

— Вісім з чотирнадцяти… — сказала Артаніс гірко, — Маранво…

— Поліг, захищаючи мене, — мовив Майтімо, — тоді, коли я потрапив до брану

- Ільфірін…

— Там же….

— Гельмир… — озвалась Артаніс, — В Серехській трясовині…

— Він у полоні, - мовив Фіндекано, — я знаю про це від втікача…

— Отже — все одно, що мертвий, — зітхнула Артаніс. — Лауральдо… Там же, де й Фінарато… В тій пивниці… Едрагіль — теж там…

— То невже, — мовив Фіндекано, — нам не досить смертей? Я не пропоную пробачити Туркафінве з Куруфінве — такого не пробачають. Але нехай вони хоч загинуть в нашій Останній Битві: тоді у Ельдар буде на два воїна більше. Щодо ж Берена — цей чоловік є лише зброєю, і невідомо, чиї руки тримають ту зброю. Мені траплялося бачити Адана, закоханого в Ельде — він поводився зовсім інакше, не намагаючись зірвати зірку з неба…

— Я зрозумів, — ледь всміхнувся Майтімо, — але ж і ти не послав би Гуріна Галдорінга до Моргота по Сильмарили…

— Не послав би… Тому я і прошу вас, а особливо тебе, Артаніс — зупиніть помсту і кару. До Останньої Битви.

Вони дивилися на нього з чародійської кулі — такі ріжні, такі дорогі його серцю…

— Я, — озвався Майтімо, — прикладу всі зусилля, щоб створити союз і зібрати якомога більше сил для битви…

— Я повернуся до Доріату, — зітхнула Артаніс, — і поговорю з Белегом та Маблунгом… Вони прагнуть бою — їх утримує лише воля Сінголло. Я прикладу всі зусилля, щоб Доріат прислав якщо не військо — то принаймні кілька сотень воїнів. І я поговорю з Артаресто — не один він любив Фінарато, однак битися треба, незважаючи на втрати.

Палантир згас. Фіндекано поволі вийшов з кімнати і піднявся крученими сходами на вершечок головної вежі Барад-Ейтель.

Втрата боліла йому — тупим болем, як стара рана, що ніяк не може затягнутися. Він знав, що Фінарато приречений, але все одно сподівався… І він і думати не міг, що Адан, молодий Адан, одноліток його Гуріна, використає гордого Інголемо як знаряддя… Як відмичку… Звісно, Берен ризикував і власним життям, однак…

Кохання… Квітка, розквітла в серці… Чи буде Лутіень щасливою, знаючи, що задля її злюбу принесено в жертву одинадцятеро одноплеменців? Чи може, для доньки Ельве Сінголло прокляті Нолдор не варті жалю? Чим звабив її Берен, що вона відштовхнула Даерона, мудрого і терплячого… Слова Гуріна раптом прийшли у пам’ять, лихі слова Аданів про нерозумних Ельдар, котрі обожнюють своїх дів, в той час, коли треба тільки…

Як йому нині не вистачало Еріен… Вона б розрішила цю загадку. Не визначила б хто винен — допомогла б зрозуміти…

— Вельможний князю і повелителю…

Морвен Еледвен… Красуня в білій намітці… Ще один знак влади над жонами, котрий вигадали Адани — одружена жінка не має право нікому показувати своїх розкішних кіс.

— Вас не може віднайти ваш зброєносець — час сніданку, володарю. О, невже сталося щось лихе?

— Сталося, мила княгине — я втратив одного з родичів, милого моєму серцю.

— Ельда загинув у битві?

Вона родичка Берена… Може…

— Я розповім…

Морвен слухала, охопивши себе руками за плечі.

— Я знала Берена, — мовила, коли Фіндекано замовк, — він був… Як краще сказати… Не гордим — ви теж гордий, володарю… І не пихатим, ні… Але його весь час мучило те, що він не є Безсмертним…

— Він хотів жити вічно?

— Ні, навіть не так… Він дивився на князів Ельдар і розумів, що йому ніколи до них не дорівнятись…

— Я зрозумів з оповідей, що силою духу юнак не поступався Квенді.

— Справа не в силі духу… Він просто хотів за